Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

меч. І настала черга полоненця. То був ще зовсім юний воїн, узятий в останній січі з меотами позаминулої осени. Був дуже чорний, схожий на вавілонця чи персіянина, й дрібно тремтів усім тілом. Його підвели до краю хорому, поставили навколішки, віспатий волф Граб узяв велику мідяну миску й полив з неї на голову бранцеві водою з Данапра. Тоді поставив миску перед ним, великим жрецьким ножем, який ще не висох од бугаєвої крови, зарізав полоненця й сточив кров у мису. Коли тіло перестало сіпатися, Граб одрубав йому праву руку й кинув з хорому вниз, добре замахнувшись, а тіло турнули, й воно впало коло самої стіни. Ворог позбувся своєї сили, бо головне ж у кожного воїна — права рука.

Двоє молодших волфів скинули бугаєву скіру, й Граб став цідити з миски кров на руків'я меча. Лезо вкрилося червленим блиском, і довкола розливалась калюжа, яку земля швидко всотала. То був гарний знак, і Граб, витягши меч, подав його Соболеві. Соболь поцілував лезо біля хрестовини, тоді, завожений кров'ю, віддав меча старійшому волохові.

Граб зашилив криваве лезо в порожні піхва на князевім опоясі й голосно мовив:

— Юр Побідник сприймає жертву. Слава Великому князеві!

Спершу озвалися князі, жупани, пани, боляри та воєводи, що стояли на площі хорому, далі той поклик підхопили ближні вої внизу, а за ними й увесь стотисячний полк, і над незворушним плесом Білого озера понеслося хвилями одне-єдине зичення, від якого людям волосся ставало диба:

— Сла-ва-а-а!..

Й коли нарещті все товпище воїв утихло, Соболь, який відтепер ставав Великим князем усієї Сколотської україни, взяв меч за слизьке вруччя, підніс його над головою й застиг. І знов обізвалося стотисячне море поклику:

— Сла-а-а-а…

Осмогруд разом із воями, що супроводжували померлого князя в останню путь, повернувся за два місяці після того, як старійшого брата Соболя було підперезано священним мечем. Осмогруд був прикро вражений усім, що застав тут. Від самої річки Комонки він не зустрів жодного роз'їзду чи бодай поганенької варти, а сторожа за зовнішньою стіною возів була п'яна й спала в холодку.

— Що се діється? — спитав Осмогруд ухопивши одного бритоголового за барки й добряче його трусонувши.

Воїн благодушно всміхнувся до княжича й забелькотав:

— Брат твій… жону собі другу…

Й захихотів.

Неприємний здогад обпік Осмогруда, він турнув п'яного воїна, схопився на коня й щодуху погнав між деревами та кущами Стану до берега, де стояли великокняжі полотки. З крайньої линуло варнякання та неладні голоси. Осмогруд напинив коня й зіскочив. І коли шарпнув червону завіску дверей, перед очі йому постала бридка картина. Напроти мостивсь у золотому вбранні Великий князь Соболь. Він був зовсім хмільний і майже лежав на погано напнутій стіні полотки, від чого й повсть напнулася брижами. По праву й по ліву руку від нього сиділи на цупких скоряних подушках князі та боляри, перед кожним горопудились келихами та недоїдками низенькі столики. В усі боки шастали молоді й старші роби та вої-служки, й у полотці стояв такий гармидер, мов се був не княжий намет, а грецьке торжище. На Осмогруда ніхто й уваги не звернув. Княжичеві кров ударила в голову, він витяг меч і щосили гахнув ним по великому золотому тарелі, що стояв на дзиґлику біля самого виходу. Порожній таріль жалібно дзенькнув і скоцюрбивсь, а в полотці настала могильна тиша. Всі очі повернулися до княжича й поскліли. Осмогруд обвів поглядом пирувальників, і кров ще дужче закипіла в ньому. Він вискочив надвір, зірвавши червлену прозірну завіску, й удерся до сусідньої полотки. Тут були самі жони та жінки, а під дебелою сохою, що тримала на собі полотку, сиділа молода під білим у золоту нить укривалом.

Осмогруд підбіг до молодої й здер укривало. Й руки йому раптом затряслись. До сієї миті він ще вагався, що все могло виявитися химерою та здогадами, але тепер підозри справдились і надій більше не було. На нього, широко розплющивши вічі, дивилася жона його померлого й два місяці тому похованого вітця. Обличчя Опії було жовтаве та мертве, й Осмогрудові пригадалося, як перед майже трьома з половиною місяцями брат старійший умовив його не пускати молоду вдову на смерть. Нехай годує брата нашого. Так сказав Соболь, і те саме повторив Опії і він, Осмогруд, умовивши мачуху не лягати в домовину разом із померлим великим князем, можем її.

Осмогруд мовчки вийшов, пристояв коло порога, тоді ноги самі понесли його до першої полотки. Там і досі тривала тиша. Він увійшов досередини й став, дивлячись на брата. Соболь поволі підвівся й теж став. Його хитало, але хміль з голови вже вивітривсь. Великий князь то дивився на молодшого брата, болісно мружачись, і в вічу йому застигла провина, то починав сердито жувати жовнами. Його побивав піт, і мокрий смоляний оселедець гидко липнув йому до щоки,

— Жону вітця свого береш? — хрипко сказав Осмогруд.

Але Соболь нічого не відповідав і продовжував по-собачому винними очима дивитися на молодшого брата. Пирувальники лякливо перешіптувались і нишкли, бо коли два тигри вчепились один в одного, вовкам належить мовчати, підібгавши хвіст.

— І вона породить тобі твоїх братів? Такого не дарують наші кумири.

Соболь уперше за ввесь час озвався:

— Як то — братів?

— Твій син буде братом нашому братові Юрикові. Братом і тобі!

Соболь пережовував неслухняну думку, й Осмогрудові стало зовсім бридко стояти й дивитись на нього. Він обернувся, щоб вийти, та в дверях стояла якась жона в зеленому грецькому плащі-гіматії. Й той плащ, і простоволоса чорна голова, й саме вже те, що вона зважилася переступити поріг намету, де пирують можі, підказали йому, хто се й чого вона тут вештається, хоч Осмогруд зроду не бачив другої жони свого вітця.

Лють, яка під братовим винуватим поглядом поступилася була щемові, тепер спалахнула знову. Осмогруд відтрутив мачуху-грекиню й кволим кроком заспускався до берега.

Та коли пізно ввечері, давши доброго гаку, повернувся до своєї полотки,