Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик
Геродот щосили вдарив по вінцях кулаком, і котел знов озвався, вже сердито, а коники на збриженій дрібними баранцями поверхні аж ошаліли від переляку.
— Прийшов, Гіперболе, поглянути, скільки скіфів на сій землі живе? — глузливо посміхнувсь історик, а той, уже стямившись, тільки вороже цупився. Й раптом Геродота схопили лихі демони: — Послухай, а чого ти встряєш у се нечисте діло? Чи ти афінянин? Ти ж не громадянин навіть сієї Ольбії. Ти — метек? Чого ж пнешся? За мзду?
Гіпербол знову розгубивсь. Він був сердитий на сього незрозумілого афінця, та коли той крикнув на нього, серце раптом защеміло й під ложечкою стало холодно, бо він був таки не громадянин, а метек, одпущеник, майже невільник, і господарський оклик раптом збудив у ньому того проснулого роба. Він зняв свого крислатого дорожнього капелюха й схилив перед Геродотом голову чи то від лукавої хитрости, чи таки з переляку. Історикові стало неймовірно гидко не те що дивитись на нього, а й стояти поряд. Бридливо плюнувши, він збіг із виспи й розмашисто заміряв ціпком піскувату стежку, хтозна ким протоптану до котла. Коли ж озирнувся, чи йде за ним Теодор, старий метек і досі стояв із капелюхом у руці й по-собачому винуватим поглядом дивився Геродотові вслід.
До села вони прибилися вже поночі, й господиня зустріла їй майже біля самої хвіртки.
— А де Гіпербол?
Геродотові вже відлягло, й він чемно, як і личить гостеві, проказав:
— Лічить скіфів, басилісо. Дивиться, чи багато їх.
Княгиня глянула на нього непорозуміло, але не стала допитуватися й пішла в екус до сина. Гіпербол прочовгав дворичком аж тоді, коли вона вже із сином поговорила, а персіяночка Парміс помила синові ноги й виставила мідну миску за двері.
* * *
У Стані всі, хто не носив на голеному тім'ї бойову ознаку воїна — кіску й не голив підборіддя, ходив тепер у кружечок, під макотер остриженим. Минули сороковини з дня останнього походу Великого князя Велеслава. В сей день у Древлянській україні, яка давала володарів усім племенам — і сіверянам-хліборобам, і полянам-орачам і сакам-бродникам, і солеварам-поморцям, і тим, що колись прозивалися греками, а тепер забули мову дідів своїх і жили зразу ж над еллінським торжищем Ольбією, — в сей день на березі далекого тихого Ужа Великий князь увійшов до свого вічного дому, а його тінь переселилася в царство ніколи не в'янучих садів — ірай.
Розділ 6
І сього таки дня зі Стану вийшло все воїнство, рушило на правий берег, де неподалік Головного гирла розляглося широкоплесе Біле озеро. Там, де в лагідні хвилі його врізалася широка коса, був насипаний величезний горб із плескатим, наче рівна чотирикутна таця, верхом. Його щовесни підсипали й укріплювали дерниною та хмизом, бо за час осінніх дощів і сніготану горб осувався й краї його сповзали.
Се був хором усесильного Юра Побідника, мав він увишки десять списів, а вширшки й удовжки — по двісті; стрімкі, викладені дерном та перешаровані хмизом стіни хорому здіймалися майже прямовисно, й тільки з одного боку на гору вів неширокий, у три списи, мощений колодами узвіз.
Попереду раті їхали верхи всі жерці Стану — всі волфове, вбрані в довгі, мовби жіночі, до самих п'ят полотняні сорочки. Поділ заважав їм сидіти на комонях, і волфи позвішували обидві ноги на один бік. Ні волосся, ні бороди та вусів жерці не носили, бо в тім і відзнака волфа од звиклого ратника, тім'я ж запинали теж полотняними хустинками.
Далі, запряжений чотирма білими руськими кіньми, котився великокняжий, кований золотом двокіл, але в ньому не було жодного жерця й жодного воїна. На двоколі лежав тільки важкий односічний меч Юра Побідника, меч, який зараз не мав господаря. На відстані поприща сулиці за двоколом верхи їхав той, кого нині мали підперезати мечем Юра, — новий Великий князь. Далі, по п'ятеро в лаву, виступали прості князі та жупани, велії та цалі боляри, пани, воєводи й тисячники, а ще за ними сунула різнокомонна валка воїв — по десятеро вершників у лаві. Коли волфи та князь із учтою, переправившись на правий берег Головного гирла, вже підходили до Білого озера, хвіст полку звивавсь у воді Данапра, й довелося чекати добрих дві години, щоб усі вої підтяглись і вишикувалися навколо хорому Юра Побідника.
Старійший волф Граб ніс поперед себе важезного меча. Випростані руки в нього мліли, на всипаному вісповинням безбородому виду виступив рясний піт, але він ішов і йшов мощеним узвозом угору, і з-під довгого полотняного подолу тільки п'яти блискали, бо на священний горб хорому меч належить нести босоніж…
За старійшим ішла решта волфів, теж без черевіїв і чобіт, а між ними та молодим князем тягли на налигачі бугая й вели скрученого по руках полоненця. Над протилежним урвищем хорому всі поставали, волф уткнув меч лезом у землю, двоє інших накинули бугаєві зашморг і почали стягати, доки знесиліла тварина впала. Старійший, віспуватий жрець Граб при сьому голосно кликав Юра Побідника на пир. Тоді бугая дорізали й заходились білувати, а князь і всі малі князі та жупани, та боляри, та воєводи з тисячниками, й увесь полк ізнизу пильно стежили за требою. Розрубану тушу знесли вниз, і молодші волфове заходилися варити м'ясо в величезному котлі.
Коли все було зроблено, віспуватий волф повісив свіжу бугаєву скіру на ввіткнутий у землю священний
