Книги Якова - Ольга Токарчук
— Той Шехем — це ти, — додала вона.
І коли якийсь чолов’яга на мості почав тицяти його в груди й допитуватися, хто він — жидок чи ляшок, — Коссаковського охопив такий ляк, ніби він плавав у річці і втратив дно під ногами і тепер течія несе його, безпорадного, у невідоме. Він тривожився дедалі більше, потім запанікував, можливо, передчуваючи, що станеться. І тоді пригадав, що в Троках у нього є якісь родичі з боку матері, хтось із родини Камінських, і затявся, що поїде до них і попросить допомоги.
І справді вирушив — у січні, змінивши єврейський одяг на польський, шляхетський. Через три дні прибув до Троків, але жодних Камінських там не знайшов. Його тітка померла кілька років тому, її доньки роз’їхалися за чоловіками: одна — кудись до Польщі, друга — вглиб Росії. Зате він випадково довідався, що один купець із Троків шукає польського гувернера для дітей у Пскові, де в нього комерційні справи.
Тож Антоній вислав митникові всі гроші, які в нього були, і в довжелезному листі до нього (а також в окремому — до своєї дружини) обіцяв надіслати ще, тільки-но щось заробить, і благав того чужого чоловіка заопікуватися Малкою та її дитиною, доки він не повернеться. Тоді все якось укладеться. І ще просив вважати дитину не байстрюком, а законною — від християнського шлюбу, який належить шанувати.
Якраз того сірого зимового дня, коли він вирушав до Росії, прийшов лист на його адресу в Троках, що її він повідомив. Кривим почерком митника там було написано, що Малка та дитина померли під час пологів. Від щирого серця митник бажав йому, аби образ цих двох людей переслідував його ціле життя, і щоб не давала йому спокою думка, що він спричинив їхню смерть, і щоб ніщо й ніколи не звільнило його від цієї провини. Він читав цей лист під великим зимовим небом, на підводі, затиснутий між двома іншими подорожніми, і відчував суміш розпачу й полегшення — наче підхоплений стрімкою течією плавець, який відчуває страх доти, доки не прийме власної безпорадності й не перетвориться на тріску, яка не може змінити нічого. Тоді настає спокій.
Подорож до Пскова тривала місяць. Переважно він ішов пішки, іноді його підвозили хури. Спав у стайнях, і часом здавалося Антонію, що в його мозку виник якийсь болючий набряк і з ним, якщо його не чіпати, можна якось жити. Це було цілком можливо, за винятком деяких митей, які бралися нізвідки, без попередження, — тоді біль виходив поза визначені для нього магічні межі й брав над Коссаковським гору. Як тоді, коли він їхав саньми з якимись російськими селянами, змерзлий і брудний, і плакав цілу дорогу, аж доки візник, кремезний селянин у кожусі, зупинив коня і підійшов до нього, щоб обійняти й заспокоїти. Вони так і стояли, обнявшись, посеред білої пустелі, коні парували на морозі, закутані селяни терпляче чекали. Той візник навіть не запитав його, чому він плаче.
У Пскові виявилося, що він прибув запізно і гувернера вже знайшли, до того ж досвідченішого.
Після ще однієї довгої подорожі він дістався до Петербурга й усвідомив, що так міг би й жити: весь час мандруючи на возі чи верхи, щодня з іншими людьми. Він був приязний, розумний, говіркий. Люди одразу горнулися до нього і, ніби відчуваючи, що він молодший, ніж представляється, оточували його опікою. Він цим користувався, але ніколи не зловживав. Якщо чесно, людині не так уже й багато потрібно для життя: трохи їжі й одягу. Спати можна де завгодно, зрештою, його завжди брали до себе якісь купці, яким він був за перекладача чи рахівника або просто розповідав смішні історії. Допомагали йому звичайні селяни, перед якими він грав роль таємничого шляхтича, що потрапив у халепу, і до яких завжди ставився шанобливо, ніби вони й самі були шляхтою. Не уникав євреїв та греків, навчився їхніх мов і охоче працював перекладачем. Одним казав, що його прізвище — по матері — Камінський, іншим — що Жмудзінський; іноді вигадував собі прізвище на одну ніч, на два дні. Оскільки він умів гладенько говорити, мав гарні манери і справляв хороше враження, купці, з якими він знайомився дорогою, рекомендували його своїм знайомим, і так він подорожував із караванами по всій Туреччині. Через напади меланхолії, що ніяк не минали, він пішов служити на корабель, що ходив Чорним морем. Майже три роки плавав на різних суднах, відвідав чимало портів. Пережив кораблетрощу в Егейському морі, сидів у турецькій в’язниці в Салоніках — ясна річ, через несправедливе звинувачення. Вийшовши на волю, вирушив на святу гору Афон, сподіваючись знайти там спокій. Але не знайшов. Потім був драгоманом у Смирні, аж урешті потрапив до богомилів у Крайові, серед яких вирішив провести решту свого життя.
— Доки там не з’явився Яків. Доки ви мене не знайшли, — каже тепер Молівда. Вони спорожнили два дзбани вина, і Молівда відчуває страшенну втому. Нахман довго мовчить, а потім встає й обіймає Молівду, як колись той селянин серед зимової пустки.
— Як ти гадаєш, Якубовський, чи добре я прожив своє життя? — белькотить Молівда Нахманові в комір.
Коли він, хитаючись, повертається додому, дорогою бачить пожежу. Зупиняється і довго дивиться на охоплену вогнем будівлю, в якій був склад музичних інструментів. Від спеки лускають струни гітар, репається напнута шкіра барабанів: полум’я грає пекельну музику, яку слухають перехожі, аж доки гучно й помпезно не прибудуть пожежники.
29
Про комашиний люд, що заселяє Оффенбах-на-Майні
Те видовище таке незвичайне, що місцеві вози несамохіть з’їжджають на узбіччя, щоб дати дорогу цій химерній кавалькаді вершників та екіпажів. Її очолює кінний загін з шести барвисто одягнених вояків, озброєних піками. У них густі вуса, і вони, попри серйозні, навіть грізні вирази облич, здається, провіщають прибуття якогось цирку. Попереду всіх іде озброєний провідник, чиї вуса закручені так химерно, що нагадують скрипкові ключі. Слідом за тим авангардом рухається багата карета зі складним, вигадливим гербом на дверцятах, а за нею сунуть іще кільканадцять великих карет, запряжених важкими східними кіньми. В самому кінці котяться навантажені підводи, старанно накриті тентами. Позаду — ще вершники, красиві молоді чоловіки. Кавалькада їде з
