Волинь - Улас Олексійович Самчук

— Які? Кіндрат? Той десь повіявся. Сергій раненько приходив, але не хотів вас будити. Казав, що прийде… А Ганка тут майже до ранку чепіла.

— І вже пішла?

— Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.

— Ну, я піду, — сказав Володько.

— Куди? А поснідати. Ось підсмажила яєшню. Поснідайте.

Володько відмовлявся, але врешті сів до столу й почав їсти.

— Не маєте кислих огірків? — запитав.

— А чому б ні. Я зараз. — І побігла з мискою до льоху. По хвилі миска огірків стояла перед Володьком. Увійшов Сергій.

— Ну, що? Вже? — питався Володька. — Як чуєшся?

— Уяви, як може чутися свиня, коли проведе ніч у багні, — сказав Володько.

— Свиня кращого місця й не знає. Для неї то найкраще, — відповів Сергій.

— Ну, але йдем до Крем'янця! — рішуче проговорив Володько.

— Думаєш, підем? — перепитав Сергій.

— Неодмінно. Клич хлопців і з місця! Ні хвилини далі. Віче в дві години. Якраз встигнемо! Але раз-два.

— Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе, — казав Сергій.

— Ні. Досить! Я мушу йти. Не підете ви, сам піду. Я мушу! Досить цього. В голові у мене, як в улію. Фу! Чорт його знає, як це все сталося.

— Це мусило бути. Не пішов би ти з нами, не пішли б ми з тобою. Ще я пішов би, але інші… Зрештою, чому не можна випити…

— Хіба це зветься випити?.. Положити чоловіка… Це випити? Де Кіндрат, Никон? Піди за ними…

Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли самі, бо не знали, що сталося з Володьком.

— Хо-хо-хо! Він вже танцює знову, — проговорив весело Кіндрат. — Чи не варто б похмелитись?

— О, ні! Це вже ні! Йдемо до Крем'янця! — сказав Володько.

— До Крем'янця? Що ти здурів? — здивувався Никон.

— А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не підете ви, я сам піду.

— Нє, брате! Я вчора сказав! — рішуче сказав Кіндрат. — Слово святе. Сказав, то сказав. Пообіцяв — зроби. Хай у пекло, а йди. Підем!

— Ну, але треба поснідати, — сказав Сергій.

— Поснідаєм! — кинув презирливо Кіндрат. — Зайдем на весілля й поснідаєм. Ще й чарку дістанем. А Ганка також зрадіє. Вона щось до нашого Володька— того. Дівка, мов куля.

Вийшли з хати й перейшли на весілля. Там нікого вже не було. Всі розійшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хаті і робила порядок.

— Ну, що? Як, Оксано? — підморгнув Кіндрат… Молода зачервоніла й вдарила його жартуючи кулаком.

— Западенний Кіндрате! — проговорила.

— Ну, й дивіться. Запитав її по-доброму, а вона б'ється. Давай ось краще миску холодцю. Хлопці снідати хочуть! А де Сидір? Спить? Намучився, бідака? Трохи затовсту жінку взяв. Ну, нічого. Помічник скоро знайдеться. Так, Оксано? Де Ганка?

— Ганка пішла до церкви. Співає.

Оксана принесла миску холодцю, хлопці сіли, змололи її й рушили в дорогу.

Виходили на край села, під черешні Ількового батька… Тут починалась дорога, що веде на шлях. Зустріли Ілька. Вертався десь від дівчини з вечорниць.

— Куди, хлопці? — запитав.

— Хоч, приставай і ти! Кидай мрежи своя, в які ловиш дівчат, і ходи за нами! Святим будеш! — сказав Кіндрат. — Йдем до Крем'янця, на весілля.

— Ні, справді! Куди? — допитував Ілько.

— Правду кажу! До Крем'янця. Взад кругом і з нами, — жартував далі Кіндрат.

— Як хоч, ходи, — сказав Володько, — Шкодувати не будеш.

— Де наше не пропало! Піду! — сказав Ілько, тріпнув кулаком і засміявся.

Товариство збільшилось. З заходу повівав вітер. Небо досить чисте. Дорога майже висохла. Хтось затягнув пісню й хлопці рушили.

Йшли швидко, розмашно. Ні один не хотів зменшити ходи, кожний тримався шику. Вийшли на шлях. Почали зустрічати людей. Деякі їхали на возах. Ілько не знав, куди йде, але не питав, бо не хотів виявити цікавості.

За дві з половиною години підійшли під місто. Доходили до міщанських садків й тут зустріли людей.

— Куди, хлопці? — спитав один дядько.

— До міста! — майже разом відповіли.

— А маєте документи? Он там далі стоять жандарми й без документів арештують. З півсотні вже забрали.

— Стоп! — сказав Володько. — А дійсно! Маєте, хлопці, документи?

Виявилося, що не всі мають.

— Не біда! — сказав Володько. — Хіба до міста веде одна дорога?

— По всіх дорогах стоять, — сказав дядько. Пусте й це. Знайдем стежку. Ходім, братва! Вперед! Все вперед!

Парубки зійшли набік і межами пішли просто на міщанські сади. Виминали дороги, хати. Перейшли кілька садів, гаїв, заплутались у городах, заблудилися. Нарешті натрапили на двох молодих хлопців.

— Куди йдете, панове? — питає один з хлопців.

— Ми ніякі панове, а чесні люди, — сказав Кіндрат. — А йдемо собі до міста. От і все.

— Не потребуєте нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може, на віче йдете?

— Так, — сказав Володько. — Йдемо на віче. Поможіть нам вийти на якусь дорогу.

— А ви хто будете? — спитав знову Кіндрат.

— Ми з української гімназії. Всі наші учні розійшлися проводити людей на віче. По дорогах скрізь стоїть поліція.

— А що це вони хочуть? — питає далі Кіндрат.

— Хіба не знаєте? Напевно, знаєте, чого хочуть. Віче дозволене й законом і чим хочете, тільки пан староста задумав перевірити людям документи. Знає, що не кожний з документами за поріг виходить…

— А ви не знаєте такого Олега Левинського? — запитав Володько.

— Чому ні. З нашого класу. Він також десь тут. Сьогодні ціла гімназія в роботі.

— А хто вам казав це робити? — запитав ще раз Волоцько.

— Ніхто. Самі. Ми ще вчора знали, що сьогодні буде… Так завжди буває, коли наші щось задумують робити.

Йшли й вийшли на вулицю. Гімназисти провели парубків до самого місця, де має відбутися віче. Дійшли до кіна «Пересвіт». Тут було вже скрізь повно народу з села. Старші, а переважно парубки, трохи дівчат. До початку віча ще доброї півгодини, а ціла вулиця забита народом. Володькове товариство вмішалося й собі між народ. Всі говорили про вибори. Поміж людьми ходили молоді хлопці й роздавали плакати, нумерки, брошурки, часописи. Всі брали, ховали в кишені, щоб почитати дома.

Володько хотів знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пішов до нього на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрізь між людьми, але дарма. Занадто багато було скрізь людей…

У дві години відчинили кіно й люди почали входити. За півгодини в залі не лишилось ні одного вільного місця. Люди тиснулись у двері, щоб якось дістатись до середини, товпились, натискали на передніх.

— Не тисніться! Люди! Нема більше місця! — гукали спереду.

Володькові та його товариству вдалося зайняти