Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою.

— Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей.

— А от я набув.

Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі.

— Я замовлю тобі ще, — сказала вона. — Ти вже пробач.

— Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко.

— Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа.

— На що?

— На нашу домівку.

— То почепи державні прапори.

— Ой, заткни рота.

— Ану скажи ще раз.

— Заткни рота.

— Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити.

— А я й не хочу.

— Тоді йди до мене на ліжко.

— Ну гаразд. — Вона підійшла і сіла на край ліжка. — Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном.

— Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила.

— Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину.

— Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша.

— Але я знову потоншаю, любий.

— Ти й тепер тоненька.

— Це тобі так здається, бо ти випив.

— Одне віскі з содовою, тільки й того.

— Зараз принесуть ще одне, — сказала вона. — А може, замовимо сюди й вечерю?

— Добре було б.

— І тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома.

— І пограємось, — додав я.

— Я вип'ю трохи вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі.

— Напевне, — сказав я. — У такому готелі мають бути італійські вина.

У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової.

— Дякую, — сказав я. — Поставте отут. І подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох та дві пляшки сухого білого капрі на льоду.

— Чи накажете подати суп?

— Ти їстимеш суп, Кет?

— Так, будь ласка.

— Принесіть один суп.

— Дякую, сер.

Він вийшов і причинив за собою двері. Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і помалу лив содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб лід не клали у віскі. Нехай би принесли лід окремо. Тоді видно, скільки в склянці віскі, і воно не стане раптом надто слабким від содової. Треба купити пляшку віскі, і хай приносять тільки лід і содову. Так воно буде найкраще. Добре віскі — то дуже приємна річ. Воно теж належить до радощів життя.

— Про що ти думаєш, любий?

— Про віскі.

— А що саме?

— Яка це чудова річ.

Кетрін скривила обличчя.

— Хай так, — сказала вона.

Ми прожили в тому готелі три тижні. Жилося нам непогано; у ресторані майже завжди було безлюдно, а вечеряли ми здебільшого у себе в номері. Ми ходили по місту або спускалися фунікулером в Уші й гуляли берегом озера. Погода стояла тепла, і все показувало на весну. Ми вже шкодували, що поквапилися залишити гори, одначе весняна погода тривала всього кілька днів, а потім знову настала вогка холоднеча пізньої зими.

Кетрін ходила в місто й купувала всяку всячину для немовляти. Я вчащав до гімнастичного залу вправлятися в боксі. Звичайно я йшов туди вранці, поки Кетрін ще лежала в ліжку. У ті кілька днів облудної весни приємно було, побоксувавши та прийнявши душ, пройтися вулицями й подихати весняним повітрям, посидіти в кав'ярні й подивитися на людей, і прочитати газету, і випити вермуту, а тоді повернутися до готелю й разом з Кетрін піти обідати. Учитель боксу в гімнастичному залі носив вуса, добре володів короткими й влучними ударами, але на смерть лякався, коли партнер переходив у напад. Та загалом мені там подобалось. У залі було багато світла й свіжого повітря, і я працював чимдуж: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для черевних м'язів, лежачи на підлозі в квадраті сонячного світла, що вливалося крізь розчинене вікно, і часом лякав учителя, коли ми з ним боксували. Попервах я ніяк не міг звикнути боксувати з тінню перед вузьким довгим дзеркалом, бо мені дивно було бачити в ньому бородатого боксера. Та врешті це стало тільки потішати мене. Я хотів був зголити бороду ще тоді, як почав ходити на бокс, але Кетрін не дозволила.

Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими днями то була чимала втіха, і ми знайшли собі два приємних місця, куди частенько заїжджали обідати. Тепер Кетрін не могла багато ходити пішки, і я залюбки їздив з нею навколишніми дорогами. Коли випадала гарна днина, ми чудово проводили час, і нам ніколи не бувало нудно. Ми знали, що дитина вже от-от має з'явитися на світ, і це немовби квапило нас, і ми боялися згаяти марно хоч одну хвилину, проведену разом.

РОЗДІЛ ХLІ

Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши, що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.

— Тобі негаразд, Кет?

— У мене якісь напади болю, любий.

— Рівномірні?

— Та ні, не дуже.

— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.

Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.

— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,— сказала Кетрін. — Здається, це таки воно.

Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві.

— Як часто настають напади? — запитав він.

— Як часто воно настає, Кет?

— По-моєму, десь кожну чверть години.

— Тоді везіть її до лікарні,— сказав лікар. — Я теж одягнуся й зараз же поїду туди.

Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована.

— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи — і все воно буде позаду.

— Ти в мене славна хоробра дівчинка.

— Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі.

Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав