Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

— Був у вас у Хабаровську, коли мене викликали, в травні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року, — сказав Захаров. — Ви багатьох тоді викликали. Думав — забули.

— Ні, не забув. Питання про вашу долю стояло тоді досить гостро.

Захаров нічого не відповів. «До чого й навіщо такий початок розмови? — подумав він. — Нагадати, що вони давно знайомі, можна було б якось інакше. Чи хоче підкреслити, що від нього тоді залежала моя доля? Ніби й не змовляючись, намагаємося не часто згадувати про те, що болить. А він, бач, згадав. Йому це, видно, не болить».

— Чаю хочете? — спитав Львов.

— Спасибі, з дороги було б непогано.

— Шлейові — високим, різким голосом крізь двері гучно покликав Львов.

І зразу ж одчинилися двері й на порозі став його товстий полковник, з сонним, білим обличчям.

— Треба чаю, — сказав Львов.

Полковник зник, причинивши за собою двері.

Львов присунув до себе блокнота і, взявши зі столу олівця, поставив у блокноті синю цифру «один» і за нею дужку, але більш нічого не написав.

Обличчя в нього було худорляве, трикутником: вузьке підборіддя й широкий лоб, а над ним густа кучма чорного, цупкого, кучерявого волосся.

Зараз, коли він сидів і дивився в блокнот, опустивши важкі повіки, і по цих повіках, і по зморшках під очима було видно, що людина стомлена й немолода. «На дванадцять років старший за мене, але я давно сивий, а він і досі ще чорнявий. — Захаров глянув на охайно, мабуть, тільки сьогодні підстрижені перукарем скроні Львова, в яких ледь помітно мріла сивина. — Ну так що ж буде по-перше?»

Львов підвів очі від блокнота й подивився на Захарова, ніби ще й сам не вирішив, що ж буде по-перше і що по-друге.

Тепер, коли він звів погляд, знову здавався молодшим за свої п’ятдесят вісім. Він дивився не прямо в очі Захарову, а трохи вище, в лоба… Ніби його цікавив не настрій людини, що сиділа перед ним, не вираз обличчя й очей, а думки, що сховані там, за чолом, які треба йому знати.

— Черненко, — сказав Львов своїм уривчастим голосом. Нічого не додавши, втупив очі в блокнот, написав синім олівцем за цифрою «один» і дужкою «Черненко» і лише після цього, звівши очі, спитав — Якої ви про нього думки?

Бригадний комісар, а тепер полковник, Черненко був перед очима в Захарова уже два роки підряд, з того дня, коли прибув до армії. В сорок другому, під час відступу, замінив убитого начальника політвідділу, а на другий день його самого поранило навиліт у шию, але він залишився в строю і потім ще двічі за ці два роки знову лишався в строю, діставши ще два, правда, вже не такі тяжкі поранення.

Захаров знав Черненка як облупленого, знав його достоїнства і його вади: його грубість, і хоробрість, і запальність, його ненависть до писанини, його здатність найпростішими словами підняти людей на подвиг і його нездатність планомірно доводити до їхньої свідомості якусь хитромудру директиву. Черненко був невтомний у боях, лінивий у дні затишшя і мав звичку рятуватись од начальства на передовій.

Захаров вважав, що Черненко — золота людина з великими вадами. Таку людину легко усунути, але важко замінити.

Коли б оце перед Захаровим був не Львов, а хтось інший, здатний зрозуміти, як може поєднуватися в людині — що вона і така золота і така трудна, Захаров, як на свій характер, виклав би все, що думав про Черненка.

Але Львов, Захаров був певен, зрозуміти цього не міг, і тому Захаров насторожився й сухо відповів, що Черненко своїй посаді відповідає.

— Невже цілком? — спитав Львов.

І заходився перелічувати Черненкові гріхи: байдужий до того, як виходить у їхній армії газета, не розуміє її значення; дуже багато перекладає на плечі заступника, навіть останню нараду політпрацівників за наказом проводив не сам: доручив заступникові, а сам тим часом вештався десь у тилах армії. Політдонесення підписує як заманеться — то підмахує, не читаючи, то викреслює з них негативні факти, котрі, на його думку, не варті уваги, а насправді показові.

Слухаючи все це, Захаров подумав, що тоді, вночі, просидівши дві години у Львова, Бастрюков часу марно не гаяв: не тільки виклав йому гріхи свого начальника, а й устиг познайомити зі своїми простирадлами — з чернетками політдонесень, які потім скорочував Черненко.

— Про вади в роботі — правильно, товаришу генерал-лейтенант, — сказав Захаров, добре знаючи, що Львов полюбляє, коли його називають не генерал-лейтенантом, а «товаришем Львовим», але не хотів робити йому такої приємності. — А про вештання по тилах — неточно: не вештався по тилах, а з відома Військової ради відвідував заняття, коли ми людей у тилу до танків привчали. І сам з ними в окопах сидів, показував, що це не так і страшно… Лишаюся при своїй думці. Про хиби в його роботі говоритиму з ним, а в цілому вважаю — посаді своїй відповідає.

— Мати свою думку — це добре, — сказав Львов. — Людей, які швидко міняють свою думку, не поважаю. Але думка має грунтуватись не на впертості, а на фактах. А з наведених фактів ви поки що спростували тільки один.

— Є й інші факти, товаришу генерал-лейтенант. Три ордени Червоного Прапора, три поранення, не залишаючи переднього краю. Якщо досі ще не Герой Радянського Союзу, то тільки тому, що політпрацівникам присвоюють звання не густо, самі знаєте. А то вже був би! Армія подавала. У бойовій обстановці — завжди в частинах, де найнебезпечніші ділянки. Факти промовляють за нього.

Сказавши все це, він думав, що Львову, який цінить особисту хоробрість і не терпить боягузів, трудно буде заперечити. Але Львов заперечив:

— Буває й так, товаришу Захаров, що, здавалося б, усі факти за людину, а посаді ця людина все-таки не відповідає. І ті самі факти матимуть іншу ціну, якщо перемістити цю