Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
— Не гарячкуй, капітане, — стримав його Шульга. — Краще скажи мені: де господиня цього обійстя? Ти спеціально сховав її від мене, підсунувши мені цю гарнізонну курвочку?
— Та ти що? — закричав Сухоруков. — Невже ти не віриш мені, майоре? Я ж усе для тебе! Молодшу сестру тобі, а старшу… Ну, повір, що я й не бачив старшої. Може, вона горбата, кривобока, кривожопа — чи я там знаю! Я ж хотів як краще. Закон у нас який? Все для начальства. Ну?
— Спокійно, капітане! — підніс важку правицю Шульга. — Не метушись і не метляйся мені перед очима. Я питаю, ти відповідаєш: де хазяйка цього дому?
— Та чорт її знає, де вона! Сузі, де твоя сестра?
— Облиш Сузі, ти тут відповідаєш за все. Де господиня?
— Ну! — Сухоруков, налитий кров’ю, ось–ось порскне, підхопився з–за столу, намірився бігти до темних дерев’яних сходів, що вели на горішні поверхи. — Я піду покличу її. Приведу під конвоєм, чорти його бери!
— Стоп! Відставити, капітане! Я сам.
Він підвівся, тримаючи в руці келих, повний коньяку.
— Хочеш понести хазяйці? — прискалив око капітан.
— А що! Хай знає нашу доброту!
— Я з гером майором! — підхопилася Сузен, намагаючись проринути під негнучу руку Шульги. — Я покажу! Не інакше, Ульріка в своїй спальні аж нагорі. Вона така сором’язлива…
— Сиди! — звелів їй Шульга. — Я сам. Розумієш? Сам!
Щось йому тут не подобалося. І надто запобігливий капітан, і ця гарнізонна курва, що прискочила до герів–завойовників чи то напіводягнена, чи то напівроздягнена і вже завчасу готова на все, і вся садиба — невірогідний острів затишку й спокою посеред сплюндрованої Європи, і ота присутня–неприсутня старша сестра, яка десь іде, та ніяк не дійде, — соромиться чи зневажає, вагається чи ненавидить, геть розгублена чи затаїлася? Він відчув цю незнану жінку, ще й не бачивши, вгадав наперед не її зовнішність, не тілесну оболонку (чомусь вважав, що вона не повинна бути схожою на Сузен), а духовний образ, в якому розпач покинутості протиприродно поєднувався з дикою енергією, з ворожим упередженням до всього, що не є німецьким. Ворогиня. Вовчиця. Німецька відьма!
Шульга поставив келих на стіл. Які келихи! Які коньяки! Переможці не запобігають ні перед ким! Хай лащаться до нас ці розгодовані німецькі фрау!
Сухоруков, вмочаючи вуса в брунатний напій, впівока стежив за майором. Сузі, вигинаючись у стегнах, взялася поправляти важкі штори на вікнах. Світломаскування. Цікаво, де в чорта взялася тут електрика? Враження таке, ніби війна була десь на іншій планеті. Шульга лютився більше й більше. Безпричинно, безглуздо, по–дурному, та вже нічого не міг вдіяти з собою. Рішуче ступнув туди, де починалися темні дерев’яні сходи, що вели нагору. Сходи полого здіймалися попід стіною до невеличкої площадки, підпертої Масивними різьбленими стовпцями, далі круто заламувалися і йшли вгору, вже приховані дерев’яним днищем. Може, господиня дому вже давно стояла там нагорі, прислухаючись і вичікуючи, а може, коли в ній справді є щось відьомське, відчула намір Шульги порушити її самотність, проникнути в святая святих родинного затишку і шлюбної вірності, — хоч як там було, та щойно майор опинився біля підніжжя сходів і вже заніс ногу, щоб поставити на нижню приступку, як на сходовій площадці безшелесно з’явилася темна жіноча постать, і його мовби вдарило в груди, він відчув, як засмикало довкола очей, так ніби очі задрижали, крик рвався йому з грудей, та він погамував його і тільки застогнав тяжко, гірко і — що й зовсім неймовірно! — ніби радісно.
Перед ним, над ним, ось тут поруч, майже на відстані простягненої руки, і водночас в неймовірній далечі, стояла та, в якій він народився і вмер, знов, як серед бездонно азіатської ночі, була перед ним Юлія, і її волосся, її очі, її звабливий безсоромний рот, і тільки незвично темне вбрання, мовби нагадування про те, як незмірно далеко від загадкової темряви Азії до зловісних темнощів Європи і яка безодня між смаглявою пристрастю тисячолітньої Азії, солодкою, як золоті плоди її розкішних садів, і гнилою розпустою всуціль продажної Європи, порочної, хтивої, бардачної.
— Юліє, це ти? — тихо спитав Шульга.
Жінка мовчала, чи то розгублена, чи то злякана. Шульга теж був розгублений і спантеличений, мав би кинутися вгору по сходах чи бодай простягнути руки до цього несподіваного видива, та тільки й спромігся, що видихнув–простогнав ще й ще:
— Юліє! Юлю! Ю!
Жінка й далі мовчала, зате позад Шульги зацвірінькала Сузен, мабуть, за звичкою гарнізонної шльондри, випинаючи цицьки, видовище яких тепер призначалося для опецькуватого, залитого по самі вуха Сухорукова.
— Ах, гер майор! Звідки ви знаєте, що нашу Ульріку ми звали Улою? Мій Боже, який же ви розумний, гер майор!
Шульга, не обертаючись, нетерпляче махнув собі поза спиною здоровою рукою. Якого чорта!
Не знав, що з ним діється. З неможливої Азії прилетів неможливий вихор, закружляв, обпік, збаламутив. Чистота, мужність, відвага, якими жив ці три роки війни, зненацька покинули його, зіткнувшись з ревучими голосами гріха, таємно й щільно злилися з ними, мозок Шульги ще вперто тримався за невідступну думку про помсту, відплату, історичну покару всьому, що було отруєне в цій Європі фашизмом, а підступне тіло не хотіло нічого знати, крім розкошів життя, насолоди, любострастя. Жінка в чорному стояла перед ним, ніби його Юлія з темної ташкентської ночі, мов перенесена чарівною силою з Азії до Європи, Юлія і не Юлія, це було чудо або ж нахабне викрадення, а може, просто мана, хто ж то знає!
— Ви ж Юлія? — спитав Шульга жінку. Язик не слухався, заплітався в роті, може, він п’яний і в нього маячня?
— Так, я Ула, — повільно розхилила жінка свої безсоромні соковиті губи, і цей розхил уст, цей голос, це безсоромне тіло, щільно заковане в чорний шовк, остаточно доконали Шульгу. Юлія і не Юлія, вона і не вона, але, зрештою, хіба не однаково! Якась мовби звіряча хтивість пополам з ніжністю вибухнула в ньому потужною хвилею, звіряча, бо людського він не міг
