Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

— З Сузі знайдеш спільну мову?

— Давай без форсажу.

— Все ясно. Сузі, ти як? Ми вип’ємо чи станемо ждати твою сестру?

— Вона вмре від сорому, коли довідається, що такі поважні офіцери її ждуть.

— Тоді треба випити! — рішуче заявив Сухоруков. — Майоре, ти звернув увагу, які келихи в наших королев? Справжній богемський кришталь! А тарілки — натуральний Мейсен! Блакитні мечі. Цвібельмустер. Ножі й виделки — срібло чи нойзільбер, Сузі?

— Як можна — нойзільбер, гер гауптман?! Срібло, чистісіньке срібло! Наше фамільне!

Шульга мовчав і пив. Тепер уже, не розбираючи, — коньяк, ром, шнапс, якусь настойку. Мало їм було їхнього фамільного срібла, кришталів і порцеляни, зазіхнули на наші дерев’яні ложки і глиняні миски! І разом з солдатами послали бухгалтерів. В яку ціну обходиться вбивство однієї людини на війні? Скільки коштує бойова техніка, гарматні набої, кулеметні патрони, вибухівка, сталь, пальне і консервований хліб для мужніх німецьких вояків? А в себе в тилу і на завойованих територіях? Як позбуватися небажаних елементів? Так звані цивілізовані методи — це не що, як химери, вигадані звироднілими жидо–масонськими демократіями. Тільки судове мито за один смертний вирок німецького земельного суду становить триста марок. Вартість виконання смертного вироку — сто сімдесят вісім марок і вісімнадцять пфенігів. Сплачує родина засудженого. А коли треба знищити п’ять — десять мільйонів неповноцінних юберменшів, євреїв, циган, поляків, українців, руських? Хто сплачуватиме видатки? І коли на заводах Мессершмітга остарбайтеру платять п’ять. марок на місяць, то смерть нездатних до роботи остеменшів слід скалькулювати в такий спосіб, щоб вона була дешевшою за п’ять марок. Так виникнув Освенцім, цей понурий прообраз царства мертвих речей на Землі.

Капітан Сухоруков, звісно ж, не знав, що танк Шульги був серед тих перших машин третьої танкової армії, які відкрили для себе і для світу існування пекла на землі, яке звалося: Освенцім. Та й навіщо йому це знати? Капітан насолоджувався життям — от і все. Він насолоджувався тим, що капітан, і тим, що потрапив до престижного автобату, де є змога хапати трофеї поперед трофейних команд, штабістів і генералітету; насолоджувався своєю вищою освітою серед недовчених мугирів (ота фраза про скаліченість вищою освітою — то для форсу, камуфляж, димова завіса для заздрісників), насолоджувався навіть своєю вгодованістю, пещеною, мовби інтендантською плоттю, яка возносила його над масою вічно голодних, виснажених до краю солдатів і молодших офіцерів, ніби якогось східного божка, глиняного ідола, мідного боввана. Шульга вже давно звик ділити все довколишнє, мов у шкільній граматиці, на предмети живі й неживі. За цією класифікацією, капітан Сухоруков належав до предметів неживих, призначених до переставляння, пересування, переміщення. Як танковий маршал Рибалко перед кожною черговою операцією для більшої наочності ставив перед своїми командирами ящик з піском і маніпулював у ньому, довільно переставляючи танкові корпуси, дивізії, полки, так і він, ще будучи лейтенантом, а тоді капітаном, майором, пересував, мов неживі предмети, людей, окремі танки, танкові роти, батальйони. І ось тепер, п’яніючи й дедалі тяжче, безпричинно і нез’ясовано ненавидячи цього капітана з пещеною інтендантською плоттю і з усіма його вищими–перевищими освітами, Шульга хотів уже не просто пересунути кудись Сухорукова, а запхати, заховати, прибрати з–перед очей, усунути геть. Страшне відчуття, яке народжується в твоїй душі, коли виходиш живим з безнадійного смертельного бою, коли гориш в танку, але не згораєш, коли тече з тебе кров, але не витікає, коли вже немає надії добратися до берега життя, але ти все ж добираєшся, і ось тоді чорним спалахом проноситься думка, а може, й не думка, а щось ніби таємничий імпульс, вже й не людське, а ніби машинне, жорстоке, мстиве: тільки ти справді живий, а всі решта предмети.

Від напівп’яних напівроздумів Шульгу врятував голос Сухорукова.

— Рекомендую, — подав він майорові довгасту мілку тарілочку. — Оселедчик без шкірки. Виключно для вищих чинів. Суто. німецька вигадка: здирати шкіру навіть з оселедців!

— Цей винахід вони перенесли й на людей, — пограв жовнами Шульга. — Не стану я їсти цього голого оселедця!

— А як щодо голенької Сузі?

— Де ти її викопав, капітане? Типова гарнізонна курва!

— Ти жонатий, майоре? — спитав Сухоруков, підкладаючи кілька ніжних шматочків на тарілку Сузен і змовницьки переморгуючись з німкенею.

— Не мав часу на одруження. Виконував священний обов’язок. Тепер час може знайтися, але…

— Любов? Любов прийде, як морський приплив. Закон природи.

— Я підлягаю іншим законам.

— Всі так кажуть, поки їх не загнуздали. Тобі треба добряче струснутися. Жонаті це знають, їм не треба пояснювати. Ось сьогодні ми й влаштуємо таке собі невеличке збовтування… Сузі, налий майорові!

Шульга залпом випив налите німкенею. Якась чергова гидота. Коньяк, ром, шнапс — хіба не однаково?

— Три роки тому я був Дурень дурнем, коли хочеш знати, капітане. Тепер порозумнішав. Три поранення, чотири контузії, належна кількість орденів, медалей, подяк Верховного… А тоді… Зустрів жінку, заради якої треба було пожертвувати всім на світі. Може, стати дезертиром. Може, віддати навіть життя. А я кинувся виконувати священний обов’язок!

— Не треба так переживати, — спробував заспокоїти Шульгу Сухоруков. — Жінки як морський приплив: приходять і відходять, припливають і відпливають…

— Вода — це ми з тобою, капітане, і все чоловіче населення Землі — теж тільки вода! А жінки — сіль. Вода прилине і відлине, а сіль або ж зостанеться, або піде в такі глибини, звідки вже її не видобуде ніяка сила.

— І ти всі три роки думав про ту жінку? — не повірив Сухоруков.

— Ну!

— Три роки — це багато. Бо це ж не просто три роки лінійного ньютонівського часу. Три роки війни — вважай, часова безконечність, справжній часовий жах. Віддати цілу безконечність одній жінці, з якою ти навіть не пов’язаний узами Гіменея? Ти покалічений жінкою, як я покалічений вищою освітою, майоре! Давай краще вип’ємо, щоб не пропасти! Сузі, наливай майорові.

— Постривай, — поклав свою важку руку на тендітну долоньку німкені Шульга. — Випити ми ще встигнемо. Ми вже п’ємо годину чи й дві. А де твоя сестра?

— Вона буде. Вона обов’язково прийде до герів офіцерів.

— Чому ж її досі немає?

— Ах, вона така сором’язлива! І вона… вона…

— Що? Кажи до кінця!

— Ну, вона… Ульріка ніколи не зраджувала свого Вернера. І тому вона… вона розгублена…

—