Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик

Її обганяли «Жигулі», і «Москвичі», й нові «Волги»; Дмитро Іванович пригадав, як колись давно, літ, мабуть, п'ятнадцять тому, Хороли теж вивозили його «на природу», тоді їхня «Волга» козакувала на трасі, обганяла всі інші машини. Так воно, либонь, ведеться і в житті — філософія примітивна, але справедлива. Він сидів на передньому сидінні, дивився на луки, що закипіли першим зелом, на кущі, які мовби зривалися, кидались навперейми, а потім ураз, спантеличені чимось, зупинялися, відставали. Позад нього дрімав у кутку Степан Степанович, довговидий чоловік з маленькими, загнаними вглиб очима. Дмитро Іванович кілька разів намагався його розговорити, але марно, балачка згасала на другій фразі. Та й взагалі Степан Степанович був неговіркий, розповідав тільки про те, — якщо його таки розбалакували, — як і де жив: сито чи не сито, добре чи не добре. Все його життя замикалося в тих споминах. Раніше він мав якийсь стосунок до мистецтва, працював у філармонії — ким, Марченко гаразд не знав, здається, адміністратором, — а потім перейшов у мережу кінопрокату й тепер директорував у якомусь кінотеатрі на Куренівці. Як жив зараз — добре чи не добре, — не виказував. Мабуть, добре: жінка — кандидат наук, він одержував хоч і меншу од неї, але теж не куцу зарплатню, а те «добре» мало в його уяві тільки одне визначення: імпортні меблі, французькі костюми, вірменський коньяк. А може, й не зовсім добре — «Волга» стара, й на нову, як він сказав, поки то надії немає. Машину вела Світлана Кузьмівна. Кермо тримала впевнено, дистанцій дотримувалася чітко. Спеціалісти кажуть: з жінок водії кращі, ніж з чоловіків. До того ж Світлана Кузьмівна — на диво спокійна, врівноважена. Навіть трохи забарна, лінива в рухах. А може, трохи млява. В неї м'які округлі риси обличчя, розслаблена хода, некваплива мова. Вона пишно, але не зовсім зі смаком одягається, любить усе яскраве, хоч воно й не пасує до їі м'якості, до світло — каштанового, що вже знало хімію, волосся, носить масивне золото й недоладні, схожі на сомбреро капелюшки. Співробітники називають її шахинею. Але при тому вона працьовита, вміє робити сама й вимагати того від інших. ЇЇ робоче місце, її колби аж сяють чистотою, вона не чекатиме, поки вийде на роботу технічка, що захворіла, а візьме ганчірку й сама помиє підлогу, не раз можна було бачити, як іде вона з сусіднього корпусу через дорогу в рясній барвистій спідниці, химерному капелюшку з пришпиленою збоку трояндою, ультрамодних черевиках і з ультрамодною сумочкою в одній руці, а в другій несе відро, з якого виглядають віник і совок на сміття.

А ще в ній є якась твердість, якась мовби зачаєність, які ніколи не проривалися нагору і які, проте, всі вгадують та бояться їх.

Дмитро Іванович дивився на горлиць на дротах, на зустрічні машини — тішився їздою. Він не любив їздити часто — ось так, раз на півтора — два місяці — то приємно, а щодня, навіть щотижня — про таке й думати не хотілося, й сам не купляв машини, мабуть, через те. Він наїздився на все життя у війну. Його взяли на неї шофером і всю — од сорок першого до сорок п'ятого — він прослужив у автобатальйоні. Призвали рядовим, демобілізувався старшим лейтенантам, командиром автороти. Він багато разів попадав під бомбардування, двічі горів — один раз у кабіні машини, другий — закиданий мішечками з порохом з розвернутого бомбою кузова, доводилося йому і виходити з оточення, і відбивати ворожі атаки, коли їх зненацька заскочили десантники, і все ж найчастіше для нього війна згадувалася як безкінечна то чорна, роз'юшена, то жовта, піщана, то тверда брукована стрічка. А вже обіч неї — все інше — села, окопи, короткі полохкі ночі, замасковані в лісі укриття для машин, штабелі снарядів і мін. Він пам'ятав її як низку нескінченних рейсів: снарядних, хлібних, порохових, з гарматою на причепі і з солдатами в кузові. Він розумів, що на тих дорогах багато втратив, отієї юнацької мрійливості, задуманості, зачарованості лісом, який став маскувальним об'єктом, річкою, що стала водною перешкодою, але й немало здобув. Ті дороги загартували його, влили в нього якоїсь твердої текучої сили та витривалості. На тих дорогах він до кінця усвідомив, що таке Батьківщина, що таке віра в людину, побратимство. Скільки то люди недоспали там за нього ночей, і скільки недоспав за них він, скільки разів важив життям, аби продовжити життя тим, у окопах, — вони могли захиститися тільки підвезеними ним снарядами і патронами, і він проривався через вогняні бар'єри, не раз ризикуючи злетіти в повітря разом з своїм вантажем. І чи не йому була призначена куля, яка влетіла в праве бічне скло і на смерть вразила піхотинця, якого він підвозив з санбату до фронту. Нехай ні він, ні піхотинець не здогадувались тоді про те, але того вилицюватого молодшого сержанта він запам'ятав на все життя. Іноді йому здавалося, ніби він продовжив його життя, мусить виконати щось, чого не виконав той солдат.

Згадуючи все те нині, Дмитро Іванович подумав, що коли б йому знову довелося стати проти ворога, він би не похитнувся. Тоді, у війну, його патріотизм був великий, але, як він думав зараз, стихійніший, інтуїтивніший, тепер же це почуття випливало з усього того, що побачив, що зрозумів на довгих життєвих гонах.

«Волга» тицьнула, й Марченко пробудився од думок. Машина повернула ліворуч на польову дорогу, відтак знову ліворуч, під шатрище лісу. Потім повернула ще раз на дорогу, яку могло побачити тільки досвідчене око, — мабуть, Хороли тут відпочивали не раз. Вона зупинилася в густому підліску на межі соснового бору та мішаного лісу. Саме такого лісу, який найбільше любив Дмитро Іванович, не густого, а розрідженого, з галявинами, з дубами — велетами. Може, саме через те він навіть не зачекав, поки Хороли впорають машину, — вони її розвертали, здавали задом у кущі, а тоді підняли капот і колупалися в моторі, встав і пішов поміж дубів. Йому хотілося тиші, він ішов і відчував, як вона дзвенить у ньому, наливає його бадьорістю, якоюсь первісною свіжістю, аж млостю, тією млостю, що тільки розгорни руки — й заграють м'язи, й груди дихнуть на всю широчінь.

Попереду зблиснуло озерце — Дмитро Іванович пішов швидше. Воно лежало в крутизні й було тихе, майже незаймане. Він любив такі озерця, що поховалися від цивілізації, озерця