Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха
Ротмістр ще вчора був переконаний у цьому навіть більше, ніж на сто відсотків. Проте досвід підказував: якщо є бодай крихітна можливість зв’язати двох терористів в одну групу й шукати тих самих, на кого полювали раніше, не розпиляючись, — її слід перевірити. Що ж, тепер Чернов остаточно розвіяв його сумніви. Й водночас укріпив віру в те, що «коліїв» вирахувати та зловити вийде скоріше, ніж думалося. Бо складається так, що вони — самі по собі, та ще й дилетанти, не грають на публіку у ведмедів на ковзанах.
Озвучувати ці думки ротмістр не вважав за потрібне, сказав натомість:
— Штерн для нас далі важливий, Митрофане Іллічу. Якщо там справді крутилася його вірна Фаїна, якщо вона чекала на нього в центрі міста, а не сиділа з іншими, мов щур, на явці, — це вже нечисто й насторожує. Згоден?
— Так точно, Сергію Івановичу. Чого ж. Штерн учора знову пірнув, але цей карась вирине дуже скоро. Клюне там, де зірвався, кажу, як старий рибалка.
— Сплюнь, Іллічу, наврочиш. — Старший філер слухняно сплюнув, а Підвисоцький повернувся до поручника: — Слухаю вас, Григорію Павловичу.
Суярко підвівся, обсмикнув край мундира, та відразу сів — після відповідного начальницького жесту, чітко доповів, явно принісши фрази з собою:
— Про листівки, Сергію Івановичу. Ви були праві. Їх навряд чи штампували в підпільній друкарні.
— Чому?
— Український… гм… малоросійський алфавіт.
— Чимось ці алфавіти розрізняються?
— Насправді не дуже. Мови різні, тексти різні, змісти різні. Друкарський спосіб поширення. Справа в шрифті та літерах, Сергію Івановичу.
А ось на це ротмістр увагу звернути не додумався. Він збирався шукати друкарню і, враховуючи справді нову для охранки специфіку тексту й мотивацію терористів, вирахувати друкарів досить швидко, підключивши філерів Чернова. Після маленького відкриття поручника Суярка справа поверталася зовсім інакше.
— Можете пояснити?
— На словах це складно зрозуміти. Але показати можу. Я зібрав… гм… для мене підібрали різні зразки так званих національних видань, чиї редакції або були закриті на виконання урядового розпорядження, або ще діють, перебуваючи в стадії ліквідації. Таких небагато, і…
— …І ними займається інша служба, — нетерпляче перервав поручника ротмістр. — Зараз ви кажете надзвичайно цікаві речі, Григорію Павловичу. Вже тепліше, зовсім припікає. Прошу вас, далі.
— Далі простіше навіть, ніж вам… гм… нам вважалося, — продовжив Суярко. — Друковані, як їх називають, часописи виходили цілком легально. Містили, як на мене, менше крамоли, ніж есерівські листки на зразок «Волі народу»[42]. Проте раз є рішення уряду все це припинити, — погляд мимоволі ковзнув на портрет Столипіна за спиною ротмістра, — значить, так і повинно бути. Там знають краще, ми лише стежимо за виконанням і присікаємо неслухняних. Отже, повертаємося до теми: ці газети й журнали тиражувалися у цілком легальних друкарнях. Друк — він сам по собі поза політикою. Це чийсь заробіток. Як кажуть у нас на Євбазі, маленький ґешефт. Друкар насправді виконує послугу за гроші замовника, і йому, друкареві, все одно, хто той замовник.
— Ви з таким станом справ згодні? Особисто ви, поручнику?
— Ні, — почулася чітка й теж давно продумана наперед відповідь. — Я вважаю, слід розуміти, з кого можна брати гроші за виконану роботу, а хто за свої гроші та за допомогою байдужих займається антидержавною діяльністю. Це вже сприяння, Сергію Івановичу. Та поки у громадян низький рівень свідомості, будемо зважати на те, що є.
— І що у вас уже є?
— Список місць, де друкувалися всі ці національні видання. Шрифти, використані для їх друку, не ідентичні до шрифту, яким надрукована листівка так званих «коліїв». Але ми перевіряємо всі подібні, схожі шрифти. Так чи інакше, в офіційно дозволених газетах та журналах, як-от, для прикладу, «Киевлянин» чи «Друг народа»[43], використовуються інакші шрифти, зовсім інакші. Не сплутаєш, як, — тут Суярко дозволив собі пожартувати, — Етель Бровкіну з Дорою Лівшиць.
Підвисоцький посміхнувся. Чернов скривився, погрозив поручнику пальцем.
— Ви думаєте, Григорію Петровичу, листівка друкувалася на одній із них?
— Підпільні друкарні, котрі облаштовують для своїх цілей есерівські політичні та бойові організації, таким не займаються. Й навряд чи будуть. Хіба що наші новоспечені «колії» подружилися з братами по крові. — Поручник скривив кутик рота. — Але й тут навряд.
— Чому?
— А воно ясно! — втрутився Чернов. — Про цю нечисть до вчорашнього дня чути не було. У мене агентура працює справно, хтось би та й почув краєм вуха. Чи внюхав ніздрею. Правильно мислите, ваше благородіє, це новачки та, судячи з вправності їхнього метальника, дилетанти-с. Ні з ким у контакт не входили, тут можу закластися на свій золотий.
Чернов часто так робив — закочував пальцем нижню губу, показуючи дві золоті коронки на передніх нижніх зубах.
— Шукатимуть контактів, — тут же наголосив Підвисоцький.
— Гадаю, будуть шукати, — погодився начальник над філерами. — Де штампувати свої прокламації, вже знайшли, як бачимо.
— Хтось із них напевне працював у такій друкарні, — додав Суярко. — Якщо дотепер не працює й сам не набрав та шльопнув оці листочки. До того ж, за останніми даними, оці думки, що їх прописали так звані «колії» у своїй програмі, поділяє лише в Києві досить значна частина народу. А все свободи, панове, свободи. П’яні вони, заразні, лікувати треба…
— Тобто підсумуємо: листівки надруковані потай, але — у друкарні, яка працює легально й раніше обслуговувала видання національного спрямування. Автора листівок можуть покривати як інші робітники, так і власник. Ви це мали на увазі, пане поручнику?
— Точно так, Сергію Івановичу!
— Митрофане Іллічу, завдання тобі зрозуміле?
— Куди ясніше-с, ваше благородіє!
— Значить, Григорію Петровичу, зараз ідіть до себе і викладіть усе це в письмовому рапорті. Пишіть не на моє ім’я, прямо на пана Кулябка. Старанно розписуйте, докладно, гербового паперу не шкодуйте, чорнило не економте. Усе це — в окрему папочку. Додайте примірники газеток, за які тут згадували. Не всі, рвіть по одній сторінці,
