Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

З торговиць і заїздів ці чутки проходили аж на верхи. Але поміж елітою вони трохи модифікувалися:

— Погано прокураторові! — шепотіли високопоставлені пані.

— Так погано, що, розчарувавшись у римських лікарях, звелів привести жидівського вченого Гамаліеля, голову ради мудреців… майже столітнього!.. А потім ще й світло мудрості юдейської, Гілеля!

— Не тільки їх! Був там і радник Йосиф!

— Та ж він на лікуванні не розуміється!.. Хоча й бував по всіх світах!..

— Тому і знає більше за всіх лікарів!

— Ото ж бо й є! І що ж? — впивались, як осині жала, зацікавлені очі.

— Як що?.. Мій чоловік говорив… він, знаєте, щодня у Преторії… Є чутка, що Понтій хоче перед смертю навернутися на нашу правдиву віру, віру Авраама, Ісаака та Якова… Умовив його цими днями тетрарх, що сам так зробив ще змолоду. Тому ж то вони й помирилися!..

Але правда була трохи інша.

У приватних Пилатових покоях відбулася таємна нарада з наймудрішими жидівськими людьми. Пилат хотів знати, хто ж є той новий Пророк Галилейський, ім’я якого було тепер у всіх на устах.

Чи ж дійсно він, як нащадок Давидів, схоче спробувати поновлення Давидового трону в Єрусалимі?

— Ні, світлий наміснику! Йому не йде про трон царя Давида, отця його… — почав радник Йосиф.

— Як «отця Давида»? — повернувся до радника Пилат. — Таж його отець — Йосиф, тесля з Назарета!.. А втім, правда! — зробив легкий рух рукою. — Правда, це у вас у звичаю зватися стількома найменнями, що аж губишся у спогадах про справжнього pater familias[94] і … якось не тримається купи, щоб нащадок Давидів був сином теслі…

На це відізвався Гамаліель. Мав зморщене восково-біле обличчя, що губилося в пухнатих білих кучерях довгої бороди, яка підступала аж під самі очі. Його слабий голос деренчав, мов два шматочки бляхи, не притулені щільно один до одного.

— У нас, світлий наміснику, є звичай… звичай стародавній! Кожен хлопець до п’ятьох літ — під вихованням мами. А вже від п’ятьох — учить тато… Учить його всього обіходу, але також і ремества…

— Знаю, знаю, — притакнув Пилат.

Але старий не чув і продовжував своє:

— Чи багатого, чи вбогого, чи й роду володарського, як і сільського — кожний справжній юдей мусить знати якесь ремество…

— Знаю це, — згоджувався Пилат..

— Щоб кожен, чи багатий, чи вбогий поміж нас, не погорджував ні працею, ні людом працюючим[95].

— Звичай, гідний Стародавньому Риму! — похвалив прокуратор похвалою, що її уважав за найвищу. — Але вернімось ad rem[96]. Хто ж є, на вашу думку, мудрі мужі ізраїльські, той «син Давидів», що є сином Йосифа-теслі? — говорив Пилат, а тим часом у думці промайнули Каєві слова найвищих похвал і захоплення.

Таж для Кая все прекрасне, що тільки «має крила»! А тут же саме і є ті «крила», що підіймають з реальної землі вгору й відносять до поезії, казки чи й філософії!.. Таки іберійський дух у ньому сильніший за римський!

Але при Каєвій думці, запальній і натхненній, може, занадто юнацькій, стали, як почесна варта, короткі, однак певні слова сотника Корнелія:

— Багато днів ходив я за ним. Слухав і бачив. Є тут щось більше за Сократа й Піфагора. Більше за Орфея. До висот його науки людська мудрість не підіймалася… І чи підійметься коли? Слова цієї людини мусять хвилювати не лише Юдею, Галилею чи Сирійську провінцію. Вони хвилюватимуть цілий світ…

Пилат вловив слова Гамаліеля:

— Без сумніву, це Пророк більший за всіх! І хай Всемогутній простить мені, якщо слова мої грішні й безбожні, немов офірування кертиці!..

Пилат подивився на Гілеля:

— Месія! — докинув той лише одно слово, як важок на шальку терезів. І шалька швидко пішла додолу, немов стукнула денцем об твердий підклад і стала нерухомо.

— Ідо можемо сказати нового ми? — почав було Йосиф з Ариматеї. — Про нього ж усе сказано давно! Аж до самого його народження було відомо все наперед, здавна…

— Аж до Матері Діви, обіцяної храмові. Усе написано в наших пророків, — знову сказав Гамаліель. — Але…

Але всього цього не вистачало ні самому Гамаліелеві, ні Гілелеві! І почав докладно вияснювати, чому вчене жидівство не може визнати Ісуса за Месію…

Адже юдеї не мають навіть уяви про те, чим є божество: ні певного наймення, ні ясної форми, ні постійних атрибутів у їхнього Бога нема… А отже чомусь думають, що на цілому світі тільки вони — нарід вибраний, знають того, хто їх «вибрав»… Тому намагаються конче всьому людству прищепити свою віру… Але ж зайве намагання! Бо в диспутах їм залежить не на виправленні помилки противника, а лише на тому, щоб довести його негідність! Таки юдеї безумовно нездібні до філософії…

— Ще за Ірода великого… — тим часом викладав Гілель.

Пилат перепинив:

— Здається мені, що ваші optimi[97], люди передові та вчені фарисеї, називали й того Ірода відкупителем?

— Наш святий мудрець, цар Соломон, сказав: «Людина безбожна ходить з устами брехливими»… Є ж у його «Приповістках», розділ шостий, вірш дванадцятий…

«І сім гидот сидить у серці його!» — відгукнулось у Пилатовій пам’яті з єдиного тексту Соломонового, що його він добре запам’ятав.

«Бо, — додав собі в дусі, — сімдесят сім разів на день нагадує мені про це кожен юдей!»

Але згадка про Ірода зачепила старого Гамаліеля. Він-бо знав і звик, що Гілель, до речі чи й ні, не промине жодної нагоди, щоб не згадати наймення Іродового. Тому