Японський коханець - Ісабель Альєнде
Через шість місяців, одинадцятого вересня, в’язнів посадили в поїзди. Ніхто не знав, куди вони їдуть. Дорога в несправних, задушливих вагонах, де бракувало вбиралень і вночі не було світла, пролягла через незнайомі пустельні краєвиди, які здавалися їм Мексикою, і тривала один день та дві ночі, поки нарешті поїзд зупинився на станції Дельта, штат Юта. Звідси у вантажівках і автобусах вони вирушили до Топазу — перлини пустелі, як називали цей концтабір, можливо, без жодної іронії. Переселенці були ледь живі від утоми, брудні й перелякані, проте їх не мучили голод і спрага, бо серед них розподілили сандвічі, і в кожному вагоні стояли кошики з помаранчами.
Розташований на висоті майже тисяча чотириста метрів Топаз — жахливе поселення з однаковими приземкуватими будиночками — скидався на таку собі військову базу; оточений колючим дротом, з високими сторожовими вежами та озброєними солдатами, в спекотній пустелі, яку шмагали вітри й перетинали піщані бурі. Інші концтабори для японців на заході країни були схожі на цей і так само знаходилися в безлюдних місцях, щоб знеохотити будь-яку спробу втечі. Ніде не було видно ані дерева, ані кущика, ані бодай трохи трави. Лише похмурі ряди бараків тяглися аж ген за видноколо. Родини стояли разом, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цьому сум’ятті. Всім хотілося до вбиральні, однак ніхто не знав, куди йти. Охоронцям знадобилося кілька годин, щоб організувати людей, бо вони й самі не розуміли до ладу розпоряджень, але зрештою прибулих розселили.
Родина Фукуда, не зважаючи на хмари піску, що туманили зір та затрудняли дихання, розшукала призначене їй місце. Кожен барак був поділений на шість відсіків площею чотири на шість метрів, відокремлених один від одного тонкими толевими перегородками, і в кожному тулилася одна родина. Блок складався з дванадцяти бараків, а загалом таких блоків налічувалося сорок два, і в кожному були своя їдальня, пральня, душові кабінки та вбиральні. Попри величезну територію табору, вісім тисяч переселенців жили на терені в два з лишком квадратних кілометри. Невдовзі в’язні завважили, що температура тут коливається від спекотної влітку до кількох градусів нижче нуля взимку. Влітку, крім нестерпної спеки, їм дошкуляли москіти й піщані бурі, які тьмарили небо та обпалювали легені. Вітер дмухав однаково у будь-яку пору року, доносячи сморід нечистот, що утворювали болото за кілометр від табору.
Як і на іподромі в Танфорані, японці в Топазі швидко організувалися. За кілька тижнів вони вже мали свої школи, дитячі садки, спортивні центри й газету. З обрізків деревини, каміння та залишків будівельних матеріалів люди творили мистецтво: виготовляли біжутерію з окам’янілих черепашок і персикових кісточок, робили ганчіркових ляльок та іграшки з паличок. Із зібраних книжок створили бібліотеку, організували кілька театральних труп та оркестрів. Ітімей переконав батька, що суворий клімат і лужний грунт не завадять їм вирощувати рослини в ящиках. Це підбадьорило Такао, і невдовзі у нього знайшлися послідовники. Чимало ісеїв надумали розбити декоративні сади: вони копали ями й наповнювали їх водою, утворюючи на радість дітям ставки. Ітімей своїми спритними пальцями змайстрував дерев’яний вітрильник і пустив його плавати в ставку; за кілька днів у ставках уже плавали дюжини човників. У кухнях порядкували самі в’язні, які робили дива з сухих пайків та привезених з ближчих селищ консервів, а згодом і рослин, які вдалося виростити наступного року, поливаючи потроху паростки. Люди не звикли вживати жири й цукор, тож, як і передбачала Хейдецо, чимало з них хворіли. До вбиралень тяглися довжелезні черги, а потреба та різі в животі були нестерпними, і вже ніхто не чекав сутінків, щоб випорожнитися, де прийдеться. Відхідки були переповнені екскрементами тисяч людей, а примітивний шпиталь, в якому порядкували білі лікарі та медсестри-японки, не міг нічим зарадити.
Коли скінчилася придатна для виготовлення меблів деревина та були розподілені завдання між тими, хто знемагали від неробства, більшість переселенців почала нудьгувати. В примарному місті, що охоронялося знудженими вартовими на сторожових вежах, а здаля величними горами Юти, дні зробилися нескінченними та однаковими: байдикування, черги й знову черги, очікування пошти, багатогодинна гра в карти, вигадування незначущих занять, ті самі розмови, що втрачали сенс з кожним мовленим словом. Споконвічні звичаї забувалися, батьки та старики бачили, як тане їхній авторитет, подружжя опинилися в пастці позбавленого інтимності життя, а родини почали дрібнитися. Люди не могли навіть зійтися на вечерю за родинним столом, вони їли серед метушні їдалень. Хоч як Такао наполягав, що родина повинна сидіти разом, його сини віддавали перевагу товариству ровесників, йому важко було втримати Мегумі, котра перетворилася на красуню з рум’яними щічками та сяючими очима. Єдиними, хто не піддавалися відчаю, були дітлахи: вони ходили ватагами в пошуках безневинних уявних пригод, удаючи, буцімто у них канікули.
Зима настала швидко. Коли пішов перший сніг, кожній родині видали вугляну пічку, яка зробилася осердям суспільного життя, і списаний армійський одяг. Ці вицвілі, надто великі зелені мундири були такими ж гнітючими, що й крижаний краєвид та чорні бараки. Жінки заходилися робити паперові квіти, щоб прикрасити оселі. Ночами дошкуляв вітер: він жбурляв крижані грудки, завивав у шпаринах і зривав покрівлі. Родина Фукуда, як і інші переселенці, спала на розкладачках, напнувши на себе весь одяг, загорнувшись у плюшові ковдри та обійнявшись, щоб рідні люди могли відчути ніжність і розраду. Через кілька місяців, улітку, вони спали майже голі й прокидалися вдосвіта вкриті дрібним, наче тальк, попелястим піском. А проте почувалися щасливими, бо були разом. Інші родини розлучили: спершу до так званого табору для переміщених осіб забрали чоловіків, а тоді перевели до іншого жінок і дітей. Іноді минали два-три роки, перш ніж родинам вдавалось воз’єднатися.
Листування між Альмою та Ітімеєм від самого початку наразилося на завади. Листи затримувалися на тижні не з провини пошти, а через зволікання службовців Топазу, які не встигали читати сотні листів, стоси яких кожного дня громадилися на їхніх письмових столах. Листи Альми, зміст яких не становив загрози для безпеки США, доходили неторкнутими, а от послання Ітімея цензура так шматувала, що дівчинці доводилося вгадувати зміст фраз, уривки яких були замазані чорними чорнилами. Опис бараків, їжі, вбиралень, ставлення охоронців і навіть клімату здавався підозрілим. За порадою інших, більш досвідчених у мистецтві лукавства, Ітімей присмачував листи вихваляннями американців та патріотичними гаслами, поки врешті не відмовився від цієї тактики, що викликала в нього нудоту. Тоді хлопчик вирішив малювати. Читання й писання давалися йому важко, в десять років Ітімей ще не знав усіх літер, що несамохіть плуталися, коли він
