Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
— То я тоді не візьму в тямки, як ти можеш зважуватися кидати близьку тобі людину і тікати самому за гряницю… Чи, може, вона погана людина? Як її звуть?..
— Ця справа, тату, дуже складна. Їй треба ще вчитися місяців чотири. По книжках вона вже все здала, і їй тільки треба відбути практику… І підбий я її ділити разом із собою утікацьку долю, то вона, може б, уже нігде не мала практики, і я б їй усе життя зіпсував би. І я не хочу вже більше того нещастя, що я маю.
— А як же її звуть?.. Якого вона роду?.. — не відставав батько…
— Її звуть Олена Щоголова, її батько залізничний інженер… І родина хороша, і Олена дуже гарна людина… Але вона…
— Ех, сину, сину… що там тобі якесь «але»? Ти молодий, то не знаєш. А щастя людське має за життя тільки одну зав'язь, так само, як і кожде яблуко на дереві. Пропаде зав'язь, то вже не буде ні листків, ні самого яблука. І людина нічим не краща від їх… І я гадаю, що якби ти приклав більше розважності, то врятував би свою долю… чи так, чи сяк. Хіба б не можна було б і виїхати із цього краю, і притаїтися, і своє робити, не заважаючи їй теж свого допевнятися… Видно, щось там між вами негаразд. І ти, може, й тікаєш від цього «негаразду», а я, дурний, ще й собі «нате і мій глечик на капусту». Що воно там у тебе таке?..
— Я уже вам казав і ще раз кажу. Я письменник і не можу звати добром завоювання москалями України… І не можу звати тих засобів, якими вони нас приборкують, своїм добробутом і своїм визволенням. Значить, уже мені «амінь» з моєю літературою тут. І чи ви б мене звали путящою людиною, якби я геть замовк і не зазначив чесно московських слідів у нашім громадськім житті?
І зітхнув старий, і поправив на голові картуз, та й промовив:
— Людині мало треба на землі. Треба тільки, щоб вона була корисна своїм людям і потрібна їм. І тобі треба не більше і не найбільше. Але я знаю, що то таке совість у людських грудях. І коли вона неспокійна, то ніякі багатства і ніякі сили не здолають зробити людині мир на землі, без якого неможливе ніяке вдоволення життям, а не то що засягати якогось щастя. Мені дуже тяжко тобі казати, але кажу… Роби так, як підказує твоє серце…
І знаю, що молодій людині майже завжди серце говорить так, як говорить і зрадник своєму цареві… Майже завжди у твоїх літах воно людину веде із світла у ніч, коли йому розум не дасть свого малесенького ліхтарика. А молодість тим і молодість, що ніколи нікого не питається. «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Ти зараз вибив із моїх рук досвід, який би міг стати тобі в допомозі. Бо, мабуть, люди живуть і вмирають, слухаючи серця, а досвід записують у книги, щоб там і тямився… Горе мені старому і горе мати дітей, знаючи, що їх життя не навчить. Роби, що хоч. Ти мого нічого не послухаєш…
І вдарив старий коняку возжиною. Коняка шарпнула і почала тюпати, але він її притишив на стару ходу. Права рука у його знов трусилася. Видно, він був дуже схвильований і, видно, він осудив сина, відчувши з останньої розмови, що ніякої злагоди і навіть просвітку на цю злагоду немає, а тільки є одна загряниця, неначе одна дорога у прірву, у яку колись плигали і козаки Тараса Бульби… Тоді дехто з їх вхопився, а дехто і розплескався на скелях.
Так само і син після останніх батькових слів збагнув усім своїм єством, що він уже не може нічого сказати у відповідь, бо він з батьком був і в батьковій хаті, і під оцим тихим ласкавим сонцем не таким, як треба було б. Він увесь час почував у собі настрій зверхності над батьком і через те, що тепер батько був безпорадний, і через те, що він колись був потужний. І він розумів, що всього настрою збутися не можна без глибокої любові до батька, бо найвсеосяжніша пошана не може бути одновартою навіть з найтихішим зітханням співчуття, яким коротенько часом дихне любов.
І син мовчав і дивився, як поволі під'їздили до того хутора, що недалеко від станції, над самим переїздом до неї, носачівські люди збудували. Перша хата від поля була не огорожена і покрита залізним червоним дахом із тієї бляхи, що зірвали з якоїсь панської будівлі, бо тоді покрівлі купити не було де. Перед нею над межею росло із п'ять вишеньок свіжопосадовлених. А останні хати уже всі були оброслі молодими тополями та акацією. І коли вони наблизилися до хутора кроків на двісті, син сказав:
— Тату, тут я злізу і піду пішки. Вам не можна під'їздити конякою під саму станцію. Ваша Вигра дуже гарна і ставна, і червоноармійці, якщо є на станції, відберуть її у вас разом з возиком.
Батько нічого не відповів і мовчки зупинив коняку. Син вискочив із візка, витяг із трави свій чамайдан і поставив його коло своїх ніг, а сам уловив батькову ліву руку і припав до неї устами, прощаючися. І старий Овсій Юхимович, застуканий такою несподіванкою, поклав праву руку на синову голову та й промовив:
— Сину… я і сам зможу дати собі раду… Як буде час, заїзди за мною, а як буде тобі з ним скрутно, то сам їдь за гряницю… Але мені здається, що якби ти і заїхав, то я тільки з тобою попрощався б…
Із очей його котилися по щоках і по вусах ревні сльози, але не видно було жодного сліду у настрої старого, який би говорив, що він бажав би поцілувати на прощання сина. Та й син добре знав, що батько навіть із своїми, так само
