Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Еге, не станеться!… Якби таке вам, як оце мені, то ви ще, може, й голосніше кричали б…

Та й знов почала:

— Ой, Боже ж мій! Ой, Боже ж мій… Що ж це він мені наробив?..

І так спромоглася страшно кричати, аж неначе вити, що у запертого Івана вся свідомість опинилася в ногах, повних тремтіння і того почуття, що визначають: «аж морозить». І нарешті він почув:

— І не заціпить бісової душі дівчукові!..

А Пріська у відповідь ще вище подала свій глас, і вже неначе накликаючи і на чужу жінку помсти:

— Ва–й–й!.. Ідіть швидше. Він ще не втік… Він сидить запертий… а тітка Саниха його, мабуть, хотять випустити… Ой, Боже ж мій… Ва–а–й!..

Та й почув Іван тупіт ніг. І через те, що батько і літом ходили у чоботях, то тупіт їх залунав у душі запертого, неначе похід Іродового війська до його із далекої жидівської давнини. І двері відперли мати. І батько переступив поріг і зупинився тільки на мить. І Іван тоді помітив ось такі ознаки свого батька… Тонкі вуса розставлені просто на обидва боки, і дві сірі брови аж поруділі, і під ними два вогники, похожі на ті, які він бачив колись на однім малюнку у вовка, що підкрадався літнього вечора до забутого пастушком теляти. А щік, носа, чола, картуза, чуба і одягу не помітив. Та ще в руці грубий ремінний нагай, з яким батько не розлучався ніколи, домальовував батьків патрет. І батько тільки й спромігся на однісеньке питання:

— Це ти сестрі розкраяв чоло?..

І відповідь, хоч була тиха і перелякана, але правдива:

— Я…

І в одну мить з якимось зловісним стогоном ударив батько нагаєм з усієї руки свого сина через голову. І син поточився і впав коло ліжка. А батько з несамовитою непритомністю почав бити долі упалого. І бив, як скажену тварюку… Як щось таке, що не підлягає ніякому людському розумінню ні в своїй злобі, ні в учинках люті супроти людей. І захеканий був батько, неначе молотник коло ціпа, але був мовчазний. І син тільки раз і скрикнув:

— Та це ж вона призвела!..

І замовк, і здригаючи від ударів, ухопився ліжка і хотів під його підлізти. Але батько це помітив і люто вдарив двічі малахаєм по руці, і син скрутився гадиною і вже лежав під ударами мовчазною деревиною… Тільки здригав усім тілом, коли чувся по йому гуп малахая. І тут уже й мати перелякалася, бо їй прийшло у голову, що син уже неживий, і вхопила за руку чоловіка та уже й сама загаласувала на всю хату:

— Рятуйте, люди!.. Він убив!..

І батько схаменувся, уперіщив малахаєм ще й матір через плече і вийшов із хати з такою хуткістю, з якою був і вскочив у хату. І в хаті стало тихо.

І скільки Іван Овсійович не пригадував, то батько його був завжди такий жорстокий і невмолимий, коли, на його погляд, була порушена людська правда… Він завідував і рогатою худобою, і кіньми на чотирьох економіях. Він скотину лікував і бракував, і призначав вистоюватися на жомі, щоб потім продавати. І він же або по його вказівках докуповували худобу, і в його під руками завжди було багато робітників, і він з ними поводився так само, як з власними дітьми. З роботи ніколи не виганяв робітника за шкоду, а після другої або третьої провини доривався до винуватця з малахаєм і бив, скільки вже його серце бажало, щоб насититься. І жоден битий його не оскаржував, і не противився биттю, коли бачив, що від перших ударів нема куди рятуватися. І всі знали, що Овсій Юхимович дурно не присікається і що він завжди за правдою стоїть і ніколи не вижене ніякого провинного, але конче сам своєю власною скарає, і на цім окошиться. І люди шанували, і робітники просто раді були, коли бувало він до їх починав жартувати, бо він був не такий, як усі: він був правдивий і справедливий. І Іван Овсійович певний був і тепер, що якби він був сказав батькові тоді, коли карав за Пріську, що не він розкраяв чоло Прісьці, а батько все–таки знав, що Іван це зробив, то він не бив би його, аж поки не змусив би сина визнати свою провину вголос, аби покарати його теж перед всіма. І те, що він перед батьком і запертий був, і переляканий, але все ж таки вимовив: я винен, для батька довго було приємним міркуванням, що син може і перед шибеницею не побоятися правди!

І цей випадок із сином у такім освітленні Овсій Юхимович не раз любив розповідати і гостям у себе в хаті на святкових бесідах. Всі ці батькові якості якраз і не могли зараз наказати Іванові бути одноцільним у настрої до його. Бо жорстокість справедливої людини може мати добрий вплив тільки на людей тих, що живуть переважно емоціями. А на людину з розбурханою думкою жорстокість справедливої людини завжди вносить елемент нещирості і надужиття. І через те не міг бути Іван Овсійович до батька одноцільним і по–рідному близьким. І враз візок, що з'їжджав з горбика на рівне, і дійсність оточення стали Іванові Овсійовичу перед очима. Він оглянувся і пересів на сидіння лицем до коняки в один ряд із батьком.

І перед ним розгорнувся широчезний та зелений простір степу. З лівого боку, аж при кінці обрію, серед весінньої зелені садків та полів виднілися біленькі цяточки стін хаток старого Матусова з високим заводським виводом… А далі Станіславчик і нарешті залізничні «посадки» — гайки почали виступати серед пшениць та житів… І нарешті перед ним за широченною та розлогою долиною з купками туману замаячіла станція з димками від паротягів. Відти вряди–годи чулися і гудки хоч