Дім на березі озера - Мері Лоусон
Але сказати це все вголос я могла хіба що під прицілом. На той момент я цього й не усвідомлювала. Я й не думала про наші стосунки як про щось, що має рости чи розвиватися – мені ніколи не спадало на думку, що це необхідно чи навіть бажано. Я покладалася на долю; думала, що ми або будемо разом, або ні, і я на це не дуже можу вплинути. Сподівалась на краще. Припускаю, це як вести машину із заплющеними очима.
Я не знала, що йому сказати. Як зробити так, щоб він зрозумів. Я дуже засмутилась. Промовила:
– Деніеле, мені просто не дуже добре вдається… говорити про такі речі. Про кохання і все таке. Але це не означає, що я його не відчуваю.
– Знаю. Але проблема не тільки в цьому, Кейт.
– То в чому ж?
Якийсь час він мовчав. А потім відповів:
– Ти могла б дозволити мені бути частиною інших сторін твого життя. Інших речей, важливих для тебе.
Він не сказав прямо: «Ти могла би познайомити мене зі своєю сім’єю», але я знала, що це малося на увазі, хоча б частково. Малося на увазі, що, для початку, мені було варто взяти його з собою додому і познайомити з Люком. І з Бо. І з Меттом.
Справа в тому, що я саме про таке й подумати не могла. Не знаю чому. Й досі не розумію. Я знала, що вони йому сподобалися б, знала, що він сподобався б їм, але, попри це, не могла й подумати про таке. Я вважала цю ідею безглуздою. Сама себе в цьому переконала.
Він звернув у провулок і зупинив машину на узбіччі. Не знаю, як довго ми там стояли, двигун працював, хурделиця завивала за вітровим склом.
Я промовила до нього: «Я спробую, Деніеле. Чесно, я постараюсь».
Він кивнув. Мені хотілося, щоб він щось сказав – сказав, що5 зрозумів, але ні; він завів машину й відвіз мене додому. Відтоді минув місяць, і ми про це не згадували. Але це стояло між нами. Не зникло.
Отож, я знала, що він відчує, якщо побачить запрошення від Метта. Він вважатиме, що це ідеальна можливість. Насправді, так і є.
Він поставив фото Саймона на стіл, обережно, ніби здогадався, що воно було для мене особливе. І через його обережність я майже змогла його запросити, просто там. Майже змогла примусити себе перемогти свій спротив чи щось таке. Але в моїй свідомості відразу ожив образ Метта, яскравий, бо недавно він мені снився, і раптом я уявила їх двох, їхнє знайомство, дуже чітко. Усміхаються, потискають долоні. Побачила так ясно: Метт питає, як ми доїхали, Деніел відповідає, що добре. Приємний сценарій. Вони вдвох ідуть до будинку. Метт каже: «Ви ж працюєте в університеті, правда? Займаєтесь мікробіологією, Кейт казала…» І відразу неприйняття поглинуло мене, аж перехопило дух. Я поглянула на звіти, в роті гірчив металевий присмак.
– Кейт?
Я знехотя підвела на нього очі. Він дивився на мене насуплено, збентежений. Деніел Крейн, наймолодший професор зоологічного факультету, стоїть посеред моєї кімнати, збентежений, бо одна деталь його життя складається не зовсім ідеально.
Мені хотілося сказати: тобі це дісталось так легко. Так легко. Ти важко працював, але з тобою завжди була удача, і, закладаюсь, ти навіть цього не розумієш.
Ти розумний чоловік, я знаю, я цього не заперечую, але мушу сказати, що супроти нього – звичайний. Не видатний. Не рівня Метту.
– Щось негаразд?
– Ні, – відповіла я. – А що?
– Ти якась така…
Я очікувала, що Деніел продовжить, але він не став. Узяв чашку кави, зробив ковток, усе ще дивлячись на мене. Я подумала: не можу. Просто не можу. Якщо він побачив запрошення – що ж, погано. Так тому й бути.
– Я майже закінчила, – сказала я і продовжила читати.
Глава 9
Не так давно я відвідала конференцію в Едмонтоні6, щоб виголосити доповідь про вплив пестицидів на життя у ставках. Хоч сама конференція виявилася не надто блискучою, на ній варто було побувати хоча б заради того, щоб дорогою додому дуже низько пролетіти над Північним Онтаріо. Мене приголомшила його безкрайність. Його порожність. Ми пролітали над багатомильною пусткою, над каменями, деревами й озерами, прекрасними й безлюдними, далекими, мов Місяць. А тоді раптом вигулькнула тонка сіро-біла смужка, що зміїлася посеред тієї пустки, прокладаючи собі шлях побіля озер, боліт та оголеного граніту. А попереду, ніби повітряна кулька зі шворкою з тієї тоненької смужки, з’явилася невеличка просіка збоку від озера. На ній були розмічені поля, розсипані будиночки і ще кілька сіро-білих смужок сплітали все це докупи. Більш-менш у центрі, впізнáвана за приземкуватим невеличким шпилем, стояла церква, а поряд з нею, посеред розбитого майданчика, – школа.
То був не Кроу-Лейк, але міг і бути. Я подумала: дім.
А тоді: які ж ми сміливі!
Я не мала на увазі саме нас, а всіх тих, хто наважився жити так віддалено, в такому безмежному й тихому краї.
Хай там як, а відтоді, думаючи про дім, я часто ніби дивлюся на нього з висоти. Я зосереджуюся на ньому і, так би мовити, кружляю над ним, опускаючись усе нижче й нижче, аж доки нарешті бачу нас, нас чотирьох. Зазвичай, чомусь, у церкві. Ось ми, два хлопці й дві дівчинки, сидимо рядочком, Бо не така слухняна, яка могла б бути, якби з нами була мама, але не надто вередлива, враховуючи обставини. Усі інші – тихенькі й уважні. Може, наш одяг не надто чистий, або взуття – не надто вилощене, але я не опускаюся так низько, щоб це побачити.
Дивно, що я завжди бачу нас учотирьох, бо ж ми залишалися вчотирьох лише перший рік. Далі Метта з нами не було. Але, звісно, той рік став найзнаменніший. Мені здається, що за той рік сталося більше, ніж за інші роки мого дитинства, разом узяті.
* * *
Тітка Енні зосталася з нами до середини вересня. Насильно переконаній, що я могла не пережити розлуки з сім’єю, їй довелося прийняти Люків план відмовитися від кар’єри, щоб «зростити дівчат». Тітка цьому не раділа, але вибору не було, тож вона залишилася до пори, коли ми всі щасливо підготувалися до початку шкільного року, а тоді поїхала додому.
Пам’ятаю, як ми везли її на
