Дім на березі озера - Мері Лоусон
Я прочитала перший звіт. Сенсу не знайшла, тому прочитала вдруге. На третій раз зрозуміла, що, хоч це й сумно, але винен не звіт, а я. Відклала його вбік і спробувала збагнути, що то було за відчуття, яке мене турбувало, це відлуння сну, і раптом зрозуміла, що це – сором.
Ситуація зовсім позбавлена логіки – відчувати сором за зроблене уві сні. Наяву я б ніколи не повчала Метта. Я завжди обережна в таких речах. Я ніколи з ним не говорила про свою роботу, бо мені довелося б спрощувати її, і це здавалося образливим щодо нього. Може, він би так і не вважав, але мені так здається.
Я повернулася до звітів. Один чи два демонстрували деяке прагнення до точності, деяку обізнаність із науковою методою. Шість були такі порожні, що довелося себе стримувати, щоб не написати «Покиньте курс» на обкладинці. Коли мені залишилося проглянути ще два, задзвонив дверний дзвінок. Я встала, кнопкою відчинила двері й знову сіла.
– Майже закінчила, – сказала я, коли увійшов Деніел, захеканий після підйому сходами. Взявши до уваги, що йому лише тридцять чотири, він у жахливій формі. Деніел належить до людей худої статури, які ніколи не стануть огрядними, але худий – не обов’язково здоровий. Я постійно на нього бурчу через це, він серйозно киває і погоджується, що йому треба більше займатися спортом/їсти здорову їжу/висипатися. Я так розумію, застосовувати таку тактику – урочисто погоджуватися з критикою – він почав з дитинства. Його мати (професор Крейн з факультету образотворчого мистецтва) можна назвати владною особистістю, а батько (професор Крейн з історичного факультету) – ще гірший. Деніел майстерно справляється з ними обома: погоджується, а потім ігнорує все ними сказане.
– Там кава, – сказала я. – Пригощайся.
Він увійшов на кухню, повернувся з чашкою кави і став позаду мене, читаючи звіти через моє плече.
– Не можу повірити, що вони такі жахливі, – сказала я. – Просто катастрофа.
Він кивнув.
– А так завжди. Чому ти їх сама перевіряєш? Для цього є асистенти викладачів.
– Як інакше я знатиму про успіхи своїх студентів?
– А нащо тобі знати про їхні успіхи? Думай про них, як про слонів, що проходять повз.
Він злегка кивнув у бік стада, що зникало за горизонтом.
Звісно, він прикидається. Деніел щонайменше так само сумлінний, як і я. Він каже, що я все занадто серйозно сприймаю, маючи на увазі, що успіхи його студентів – їхня турбота. Насправді ж він більше за мене витрачає часу на викладання. Різниця в тому, що його воно, здається, не зводить з глузду.
Я продовжила читати. Деніел бродив по кімнаті, посьорбуючи каву і бавлячись із речами: підіймав, розглядав і ставив на місце. Деніел – «хапун», як сказала його мама. Йому подобається крутити речі в руках. Місіс Крейн за роки зібрала колекцію дуже гарних фігурок, і їй доводилося ховати їх у шафі зі скляними дверцятами, щоб Деніел ними не грався.
– Певно, це хтось із родичів.
Я підвела очі. Він тримав у руці фотографію. Саймона. Я й забула, що залишила її на дивані.
– Мій племінник, – відповіла я.
– Трохи схожий на стару даму, портрет якої висить у тебе в спальні. Твою прапрапрапрабабцю, чи хто вона там.
– Просто «пра».
Я відразу напружилась усім тілом. Не могла згадати, куди поклала те запрошення. На ньому Метт нашкрябав «Візьми з собою когось, якщо хочеш». Воно лежало поряд з фотографією? Деніел помітив його чи ні?
– У вас у всіх таке дивовижне волосся?
– Та воно всього лише світле.
Певно, щось, що прозвучало в моєму голосі, примусило його дивно на мене глянути і повернути фото на місце.
– Вибач. Воно просто тут лежало. Я не міг не помітити сімейну подібність.
– Та нічого, – кинула я недбало. – Я знаю. Всі кажуть, що ми подібні.
Побачив він запрошення чи ні?
Варто зазначити, що Деніел познайомив мене зі своїми батьками через місяць після того, як ми почали зустрічатися. Ми тоді зустрілися за вечерею. Вони живуть саме там, де, за загальним уявленням, і мають жити поважні науковці – в гарному будинку, побудованому в середині століття, з дощечкою із прізвищем на стіні, в районі, що називається Апекс, поряд з університетом. На стінах картини – оригінали, не копії; то тут, то там валяються важкенькі скульптури. Меблі на вигляд старі та солідні, й вилискують так, як можуть вилискувати тільки меблі, любовно натирані раз на тиждень щонайменше останні сто років. Там, звідки я родом, такий безумовно добрий смак, а разом з тим любов до матеріального, що стоїть за ним, заслужили б певного осуду. Але я знаю, що це – різновид аристократичної зверхності, й, чесно кажучи, я вважаю їхній будинок швидше цікавим, аніж показним.
Утім, того вечора я почувалась ніяково. Не дивлячись на оздоблення – ми вчотирьох вечеряли в їдальні з багряними шпалерами й овальним столом, за яким можна було розмістити якнайменше дванадцятеро – з Деніеловими батьками мені було тривожно. Вони обидва говорили надзвичайно виразно і надзвичайно переконано у своїй правоті, й постійно сперечалися одне з одним, отож атмосфера була напружена через обмін перериваннями, непогодженнями та шпильками. Час від часу один із них раптово згадував про нашу присутність, припиняв чіплятися до іншого, дивився стривожено і говорив щось на зразок: «Деніеле, ти б налив Кетрін ще вина», а потім відразу продовжував поєдинок.
Деніелова мама сказала щось на кшталт: «Деніелів батько прагне тебе переконати в тому і тому, Кетрін». Вона здіймала на мене елегантну брову, вимагаючи, щоб я посміялася з абсурдності того-то і того-то. Вона жінка висока, худорлява, з яскравою зовнішністю, волоссям швидше сріблястим, аніж сивим, що коротко підстрижене на потилиці, а спереду обрамляє обличчя чіткими пасмами.
Деніелів батько, що, хоч і нижчий за неї, але вигляд має владний, масивний та безжалісний, заледве стримував енергію, всміхнувся, втерся серветкою так, що якимось чином скидався на стрільця, який спокійно прицілюється. Він покликався на свою дружину «шановна пані доктор». «Шановна пані доктор намагається перетягнути тебе на свій бік, Кетрін. Не дозволяй себе обманути. На її боці нема логіки…».
Я сиділа й