Неприкрита природа, Еррі Де Лука
Із жінкою, яка хотіла зробити з мене митця, мені за все життя не розплатитися за її згаяний час.
Отаке враження справляє на мене читання; викладені в книжках думки гулкою луною відбиваються по заставлених статуями коридорах мого мозку. Виходжу пройтися вночі дорогою, що тягнеться вздовж моря. Ноги самі несуть мене подалі від світла вуличних ліхтарів, і там я знаходжу те саме зоряне небо, яке видно в горах.
«Небесне царство» — так описують його в Євангелії ті, хто пізнав свого царя. Я через власну необізнаність бачу лише анархію, яка є не безладом, а незалежним існуванням кожного окремого світила. Із шаленою швидкістю рухаються космічні тіла, метеорити, комети, ледве не зіштовхуючись із супутниками, планетами. Час від часу згорають в атмосфері — і своїм падінням поновлюють засівання Всесвіту.
* * *
Кажуть, що саме так утворився Місяць: шматок Землі відколовся від неї через колосальне зіткнення із якимось космічним тілом. Одного грецького філософа за те, що стверджував, ніби Місяць зроблений із Землі, засудили в Афінах до страти. Деякі речі слід говорити своєчасно. Краще не говорити, що Місяць тим часом постійно і повільно віддаляється.
І я теж віддаляюся у своїй нічній прогулянці з думками, що рояться в голові.
Повертаюся до житла і вмить засинаю. Будить мене гуркіт від піднятої завіси рибної крамниці, що внизу. П’ю каву з великого кухля для молока, з’їдаю скибку хліба з варенням. Прибираю зі столу, споліскую посуд, чищу ті зуби, що в мене ще залишилися, кладу у воду інструменти.
Починаю бити молотком по скарпелю, напнувши біля вікна ковдру у вигляді намету. Перевіряю пальцями, як виходить. Моя обрізана природа знаходиться всього за кілька сантиметрів від тієї, яку я вирізьблюю. Роблю з натури, дивлячись на неї.
Під час роботи у мене виникає враження, ніби я знімаю якусь кам’яну оболонку, що огортає мою плоть. Скарпель для зняття упаковки. Під мармуровою кіркою ховається моя форма. Ці думки допомагають мені не схибити під час удару.
Припиняю роботу, щоб відшліфувати й вирівняти тимчасову поверхню. Під навісом година пролітає за годиною так швидко, що я навіть не помічаю. Цілком зливаюся із роботою. Перетворююся на пару рук, що стискають прадавні інструменти і роблять те, що їм вдається найкраще.
Описую все, що трапилося зі мною цієї зими. І поки описую, і сам починаю щось розуміти. Розуміти саме в ту мить, коли пишу, і ані на мить раніше. Спливає час, а я навіть не помічаю, як той монах, що переписує манускрипт.
Закінчую роботу над формою натури не знаю навіть через скільки днів. Їм одні консерви, із дому не виходжу. Я — найповільніший скульптор за всю історію. Якби я працював у майстерні якогось майстра і для виготовлення одного виробу витратив там стільки часу, то мене б негайно викинули звідти коліном під зад.
І коли наприкінці березня повертаюся до харчевні в порту, у рюкзаку в мене лежить загорнутий у тканину готовий блок. Відвідувачі — як і раніше — всі на своїх місцях.
* * *
Вітаюся із різноробом-алжирцем, кажу йому, що закінчив роботу. Він питає, чи я вирізав і вихідний отвір. Питає, як вийшло. Ну, як: невеличкий вихідний отвір.
— То — примружене око, прикрита зіниця, а не якийсь там кран. Зіниця, якій випала честь виробляти зернятка життя. Так сказано у нашому Писанні.
Він прощається зі мною, вже повечеряв.
Прикрита зіниця... дякую йому за підказку. Спершу хотів показати свою роботу, а тепер передумав. Всідаюся на своє місце, хазяйка харчевні приносить мені сьогоднішню страву з меню: тріску з картоплею. Каже, що кілька разів заходила та жінка, розпитувала про мене, попросила повідомити, якщо я з’явлюся.
— Зателефонувати їй?
Я вже збираюся сказати «так», але останньої миті у мене само виривається «ні». Таке трапляється з тими, у кому живе їхній брат-близнюк. Іноді його слова першими вилітають з уст.
«Прикрита зіниця», — повторюю про себе, ковтаючи гарячу страву. Звертаю увагу на свої сповільнені жести. По вулиці я також ішов повільно, коли інші перехожі кудись поспішали. Дні, проведені за роботою над скульптурою, мене ізолювали, перенісши до іншого виміру з іншим ритмом життя.
Я приніс із собою книгу з роботами Вінченцо Джеміто. Розгортаю її, читаю. Сторінки перед тарілкою допомагають зберегти цю уповільненість. Закінчується тим, що я виявляюся останнім відвідувачем, а тому збираю посуд і несу до кухні.
* * *
Вирішую показати свій витвір рабину. Ми домовляємося зустрітися наступного дня на молі для рибацьких човнів. Причал порожній: усі вийшли в море. Ми всідаємося на лавку, я вручаю йому рюкзак. Рабин відкриває його, заглядає всередину, щоб подивитися на мій витвір. Захоплюється кольором, милується прожилками в камені. Йому він уже сам собою здається завершеною роботою, а не частиною якогось цілого.
Звертає увагу на вихідний отвір, ледве помітний. Каже, що в цьому місці я не виявив упевненості. Я передаю йому слова різнороба-мусульманина.
— На івриті — те ж саме. «Око» та «джерело» передаються одним словом. У писанні нашого вчителя Маймоніда[18] пояснюється, що око не терпить бачене, а править ним. Воно є джерелом сліз та життя, а не тазом для них.
Спершу мені вдається слідкувати за ходом його думок, але вистачає мене ненадовго. Мушу повернутися до роботи над скульптурою і переробити вихідний отвір на заплющене око. По той бік молу над спіненим слідом риболовного човна кружляють схвильовані чайки. Накидаються на дрібноту, що рибалки викидають за борт після першого відбору улову. Човен заходить у порт із білим шлейфом з чайок позаду.
— Отак і ми, коли читаємо сторінки Святого Писання... Повільно проглядаємо, а потім накидаємося на якесь одне слово, аби розвинути думку над ним, і самі гадки не маємо, чому саме воно. Поводимося, як ті чайки: йдемо слідом за дрібнотою.
Усміхається чемно, даючи зрозуміти, що йому пора. Я дякую йому за витрачений на мене час.
* * *
Повертаюся до своєї кімнатки, беру найменший скарпель. Вирізаю глибше, додаю малесенькі зморшки навколо.
Вже весна, я перезимував зі скульптурою. Тримаючи інструменти то правицею, то лівою, можу сказати, що
