Волинь - Улас Олексійович Самчук
У клуні знову почали грати, але ні Володько, ні Ганка не квапились туди йти. За плечима лоскотав холод. Ніч темна, мов вугіль, але та темнота сьогодні приємна й чарівна. Такі ночі не трапляються часто. Такі свої, довірливі… Тримаєш руки тієї істоти з двома довгими русявими косами, синіми очима, з тонким гнучким станом і, хоч її не бачиш, але чуєш кожним нервом, віддихом. Чарівна темнота пливе навколо тебе, а ти тримаєш чиїсь руки й думаєш якраз так, як часом марив в ті найкращі, найяскравіші дні молодості. Так. Це «вона». Вона і є. Близька, доступна, пружна, мов тятива, й п'янка, мов добре вино. Таку тільки бачиш у снах; у мріях, а тут вона на яві… Тут вона в твоїх руках — та величезна дорогоцінність, що тільки молодості дається зовсім даром.
А Ганка оповідає далі. Оповідає про себе, про своїх приятельок, про досвітки, що там роблять, що говорять. Вона бажає розповісти йому всі дні й години свого цілого дівоцтва, щоб він знав її і більше не боявся. Час все йде поволі, ніч відходить все далі й далі. У клуні грала музика, то знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися…
І от Ганка, здається, сказала все. Володько знає, хто до кого залицяється, хто за ким плаче, хто сміється…
— Ах, як гарно було там! — завершує свою думку Ганка. Під «там» вона розуміє сцену, декорації, співи. — Так би й я хотіла жити. Я плакала разом з Оленою.
Володько посміхається. Він розуміє її та її плач. Це не плач, а радість. Але треба все-таки розходитись.
— Ну, — каже нарешті Володько, потягнувши Ганку за руки, — підемо. Там нас чекають.
Вона погоджується, але ставить умову:
— Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вірю! Ну, побачимо.
Розійшлися. Володько спішить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються з Володьком. Женя жартівливо йому погрожує. Габель забирає свою Розочку, хоч це не до вподоби Романові.
Володько почав розплачуватись. Заплатив Яковові. Той не спав цілу ніч, все навкруги обійстя бігав та відганяв напасників. Дістав за своє. Після підійшли музики й просять «на дві пляшки» для кожного. Подивився на них сердито, але розплатився.
— Йдіть! Пийте!
— Підем, — сказав «бідний чоловік» Симон. — Може, й ви з нами?
— Йдіть самі. Я не п'ю. Потребуємо ось на «Просвіту»…
— То знаєте… «Просвіта» «Просвітою», але наш брат мусить зайти до Габеля. Такий, бачте, закон.
— Дурний закон. Розстріляти його варто.
— Но… Не ми його встановляли, не ми й будем розстрілювати… — завершив Симон.
Після підійшов до Володька Антін і говорить потиху:
— Там он чекають хлопці. Знаєш… Вони стільки для тебе попрацювали. Дай їм. На другий раз ще підуть. Хоч «по пляшці» дай.
Володько не стримався:
— Для мене? Працювали? Хіба то для мене. На, дай їм! Хай п'ють… Чорт з ними. Але працювали вони не для мене.
— Ну… — затупцяв Антін. — Хто там буде розбирати, для кого… Що виробили, то виробили. На чарку стане…
«Говори з кобилою отченаш, — думав Володько. — А це ж найповажніший парубок…»
Володько нарешті розплатився зо всіма, а решту сховав на «Просвіту». П'ятдесят тисяч зісталось, і то добре. Розпрощався з Олегом і Сергієм і пішов сам додому. На вечірці були Василина й Хведот, але ті вже, мабуть, давно сплять дома. Ніч уже минає. Ось на сході починає ясніти… Володько ледве ступає. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тягарами, а він несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землі, а вона, здається, гнеться від його тягару. Але він йде, все йде, все ступає туди на схід, назустріч сонцю… Перебирав у думці всі вражіння, посміхався не раз, зупинявся і, здавалось, з кимсь говорив. Може, з'явилася перед ним синьоока Гануся, може, весела Женя, можливо, згадав ті слова, що чув сьогодні…
Але все те разом — добре. Тепер, здається, зрушилось, тільки треба впертості й бажання. Коли дійшов до свого хутора, зупинився й ще раз глянув на село. Добраніч. Підем відпочивати. На перший раз досить. Завтра встанемо й будем рухатись далі…
III
Ані Матвій, ані Настя не були на виставі. Досить того, що й так ціла родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дітьми забратися, зоставити господарство на волю Божу і піти на фіглі-міглі дивитись. На Володька Матвій махнув рукою… Все одно не буде з нього господаря… Даремна річ. Ціле життя сам на ниві своїй дерся, і на старість, видно, приходиться самому товктися. Нема мені зміни, хіба в домовині, думав старий. Росли діти, думав про них, з-під землі рвав — думав, господарі будуть. А тут… Той пішов і не вернувся. Той все марить Бозна-що, все думає, все невдоволений. Йому бач вже тісно стало на своїй скибі, йому бач заманулося в світ. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати… Не буде з нього толку для господарства, — закінчує старий свою думку.
І коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли ліг і заснув кам'яним сном, Матвій тільки підійшов до його постелі, подивився, побачив його втомлене, виснажене обличчя й не сказав ні одного слова. Треба йти в поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотові:
— Слухай! Покорми коні, поки худобу виженеш…
— А Володько чому не встає, — відгризнувся Хведот. Він мусить тепер за Василину худобу на цілий день пасти та ще й дома працювати.
— Володько, — похмуро муркнув старий. — Володько вже не наш…
Після Матвій виволік плуга, підмазав коліщата теліжки, прикрутив міцніше плиту й причепив шлеї. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить все бути на місці.
Випив кварту свіжого з житнім хлібом молока й пішов. Настя все бігала, потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвій не промовив ні одного слова. Забрав коні, плуга й пішов у поле.
День видався ні добрий, ні поганий. По небу пливуть великі, мов гори, хмарини. Поміж ними прорветься десь шмат синього неба, часом і сонце на хвилину блисне, щоб кинуть на землю кілька тих байдужих променів.
Вітер віє з-над угорської долини. Ліс приспішено скидає свою оздобу. Жовті, ніби воскові, листочки відриваються від своїх галузок і летять Бозна-куди. В поле, на долину… Летять, летять, тріпочуться в повітрі, опадають, то знову підносяться, ніби бавляться чи змагаються з своєю долею. Деякі залітають дуже далеко, геть аж до Матвієвого
