Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Він дивиться на мене, але його очі нічого не кажуть.
— Юбі. Я і Юбі.
— Я саме хотів сказати, що прозвучало ім’я, схоже на «Тубі».
Ямаєць витріщається на мене очима Степіна Фетчита[525], однак це не смішно. Зовсім не смішно. Нижня губа відвисла, наче він хоче щось сказати, але не каже. Вона сіпається, а його плечі обвисають. Він дивиться на мене і понурює голову.
— Йобаний вилупок. Хоче загарбати весь Нью-Йорк під себе. А Джосі так ні про що й не дізнається... Не дізнається, бо це буде схоже на напад «Ієрархії донів».
— Мені прикро, друзяко.
Я повертаюся до вікна.
— Йоу, юначе мій, підійди-но сюди.
— Що таке?
— Якщо ти збираєшся вибити з мене душу, то зроби хоча б так, щоб я зійшов на небеса, чуєш?
— Чуваче, про що ти, в сраку, говориш?
Він вказує очима на пакет з коксом.
— У тебе нюхнути щось не дуже вийшло, — кажу я.
— Тому ти й поможеш мені ширнутися.
— Це як?
— У вену. Заштриком. Не лизати ж його. От так срань... Був би крек, можна було б курнути, але в мене з собою і люльки нема.
— Друзяко, я не маю часу на...
— Чого це? Бойфренд чекає зовні чи що?
— Та пішов ти...
— Пішов ти! Зваж на останню волю покійного. Шприци в шафці у ванній. А ванна біля...
— Та знаю я, де вона.
— Голку нову візьми.
Я відчиняю його шафку, розриваю пакет зі шприцом.
— Ну, і що я маю з цим робити? — питаю, повертаючись назад.
— Просто візьми з мішечка і набери шприцом.
— Добре, друзяко. А розводити його чим, слиною?
— Та просто водою. Ніколи цього не робив?
— От не повіриш: не робив. Не всі ширяються коксом.
— Скажи наркотикам «ні», хе-хе. Добре, добре. Просто змішай з водою.
— І чим я оце займаюся? Сам не вірю...
— Ти просто роби.
— Не підганяй мене, дебіле.
Я хапаю пакет і підходжу до умивальника.
— Кавова чашка годиться? — питаю. Він киває.
— Скільки коксу сипати? Чуваче, мені від тебе інструкції потрібні, не мовчи.
Постукуючи пальцем, я пробую насипати порошок у чашку.
— Ні, візьми чайну ложку. Шприцом набери воду. Видави в ложку. Додай порошку, приблизно з доріжку. Можеш трохи помішати, хоч би й пальцем, воно змішається легко: кокс розчиняється швидше за цукор. І все це всмокчи назад шприцом...
— Куди, друзяко? Я до того, що руки в тебе зайняті.
— У сраку.
— У дірку?
— Ніби я тебе можу спинити.
— Ха-ха.
— Рука тобі, братику, не тре’. Можеш загнать між пальцями ступні, хоча воно й боляче. Краще намацай у мене на шиї, де пульс, і вводь.
Я торкаюся його шиї.
— Якщо торкатимеш мене так, як торкаєшся поцьки, то нічо’ в тебе не вийде.
Мені хочеться зацідити йому руків’ям волини, але я хапаю його за шию — так, наче хочу задушити. Пульс б’ється під моїм вказівним пальцем.
— Просто встромити й натиснути?
— Так, чуваче.
— Окей, як скажеш.
Я штрикаю і починаю вводити. У шприцу з’являється кров, і я здригаюся:
— Друзяко... кров... От же блін...
— Ні-ні, кров — це добре, не зупиняйся. Так, так, таааааак...
— Ну все. От лайно. Здається, все-таки поранив.
— Ха-ха. Та ні, братане, нічого ти не поранив. Це...
Віперові очі міняються. Щось проходить через нього, немовби пінбольна кулька зачепила не той сенсор — і все в ньому змінила. Спочатку це схоже на електричний дрож, потім — усе жорсткіше й голосніше, ніби ним трусить пропасниця. Зіниці закочуються оголюючи білки і не повертаються назад а на губах виступає піна й капотить на груди. З рота вириваються переривчасті хриплі звуки схожі на надсадне дихання — хах-хах-хах-хах-хах-хах. Голова починає теліпатися так сильно що я мимоволі відскакую назад. З паху несе сциклинами. Я хапаю чувака і хочу заволати — Сучий сину ти ж змусив мене ввести тобі чистий кокс! — але волаю не я а його широко розплющені скам’янілі очі. Він відштовхується з табурета і ми обидва завалюємося назад. Віпером колотить так моторошно наче його за ноги смикає якесь чудовисько. Я чую його віддих якийсь пивний сморід запах його випорожнень і ще чогось. Він усе ще смикається задихається і шипить наче оте сссссс — єдиний звук що може вийти з його рота. Не знаю чому але я хапаю його поперек грудей і стискаю хоча він лежить на мені. Не знаю чому але я його обіймаю і тримаю а він трясеться трясеться і трясеться ще більше всім тілом і своєю потилицею стукає мені по лобі. З його рота булькотить піна. Я хапаю його за шию але не стискаю. Віпер ще тричі хрипло вдихає-видихає і замовкає назавжди.
Сер Артур Джордж Дженнінгс
етверо священиків чинно покривають обличчя і правлять літургію, яку серед пастви не знає ніхто. «Кожен з учнів написав заповіт, але не кожен заповіт є в Біблії», — каже чоловік жінці, яка не здатна збагнути зміст цих слів, до того ж вона сидить на десять рядів нижче і на тридцять сидінь правіше. Національна арена. Похорон Співака. Євангеліє і єресь сходяться у двобої над тілом. Растаман виспівує з Послання до коринтян — хоча старійшини веліли йому декламувати з Псалмів, — і всі ті десять старійшин сидять, змушені слухати, як він називає царя Богом. Єресь. Ефіопський архієпископ промовляє: «Навіщо вирушати в Африку, коли для вас було б великим благом працювати спільно заради кращого життя на Ямайці?» Растафарі обурюються і закипають гнівом. Архієпископ також прийшов не без дулі в кишені: кожен растафаріанець коли-небудь та хотів би прокинутися в Шашеменеленді[526] — на п’ятистах акрах землі, дарованої імператором, якого позбавили влади. Непокірні расти викрикують «Джа Растафарай!» І лише деякі цікавляться, чому це похорон відбувається за ефіопським православним обрядом, адже Співак завжди був растою. Сотні сидять, стоять і дивляться. Старий прем’єр-міністр, усе ще шанований своїми страждальцями, сидить, згорблений почуттям втрати. Сидить і новий прем’єр, чекаючи, коли треба буде сказати промову. Дождавшись, він виголошує величання чоловікові, якого заледве знав, а закінчує словами благословення: «Хай спочине дух його в руках