Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла.
— Твоя правда.
— Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається.
— Усе життя я мав повно всяких справ, — сказав я. — А тепер щоразу, як тебе нема, просто не знаю, куди себе подіти.
— Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти?
— Я їздив з барменом рибалити.
— Розважився трохи?
— Еге ж.
— Ти не думай про мене, коли мене немає.
— На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло.
— Отелло не при ділі,— підкусила вона.
— Отелло був негр, — сказав я. — До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує.
— Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон.
— Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене.
— Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого.
— Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми.
— Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш.
— Я буду привітний до неї.
— Я знаю. Ти ж добрий.
— А потім вона піде?
— Так. Я її виряджу.
— А ми повернемося сюди.
— Авжеж. Нічого іншого я й не хочу.
Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду.
Уже перед вечором до нас хтось постукав.
— Хто там?
— Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд.
Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його.
— Тобі конче треба йти, любий? — пошепки спитала Кетрін.
— Мабуть, треба. — Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: — Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині.
За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я.
— Ти надовго? — спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. — Подай мені, будь ласка, мою щітку.
Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що всі вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку.
— Я не хочу нікуди йти.
— І я не хочу, щоб ти йшов.
— То й не піду.
— Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся.
— І ми повечеряємо тут, у себе.
— Іди й скоріш вертайся.
Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом — звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку.
— Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною.
— Ви зробили мені велику ласку своїм запрошенням.
— Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали?
— Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте?
— О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості.
— Не можу цьому повірити.
— Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити по-італійському. Отже, мабуть, і справді старішаю.
— Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився.
— О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському.
— По-американському.
— Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова.
— Я тепер майже не бачу американців.
— Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені?
— Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте?
— Ви багато грали останнім часом?
— Зовсім не грав.
— Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні?
— Ви надто високої думки про мене.
— П'ятнадцять.
— Це було б чудово, але ви однаково поб'єте мене.
— Гратимем на гроші? Ви завжди воліли грати на гроші.
— Згоден.
— Гаразд. Даю вам вісімнадцять очок фори, і граємо по франку очко.
Він добре розпочав партію, і, навіть маючи фору, я лише на чотири очка випереджав його після першої півсотні. Граф натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена.
— Відкоркуйте, будь ласка, одну пляшку, — сказав він. Тоді обернувся до мене. — Це нас трохи підбадьорить.
Вино було крижане, дуже сухе й чудове на смак.
— Може, розмовлятимем усе-таки по-італійському? Ви не проти? Для мене це тепер велика полегкість.
Ми грали далі, надпиваючи помалу за кожним ударом і розмовляючи по-італійському, але розмовляли небагато, зосереджені на грі. Коли граф здобув соте очко, я, незважаючи на фору, мав усього дев'яносто чотири. Він усміхнувся й поплескав мене по плечу.
— А тепер ми розіп'ємо другу пляшку, і ви розкажете мені про війну. — Він зачекав, поки я сяду перший.
— Про що завгодно, тільки не про війну, — сказав я.
— Не хочете про неї говорити? Гаразд. Що ви читали останнім часом?
— Нічого, — відказав я. — Боюся, що я надто темний.
— Ні. Але читати потрібно.
— А що написано за час війни?
— Ну, скажімо, «Le Feu»[126] одного француза, на прізвище Барбюс. А ще «Містер Брітлінг бачить усе наскрізь».
— Ні, не бачить.
— Що ви кажете?
— Нічого він не бачить.