Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
В деяких селах великі оголошення попереджали, що жебракування в цій окрузі карається ув'язненням. Олівера це щоразу лякало, він наддавав ходи й полегшено зітхав, коли таке село лишалося позаду. В селах, де таких оголошень не було, він ставав коло заїзду й тужно дивився на тих, хто туди заходив; зрештою хазяйка заїзду наказувала якомусь із форейторів[21], котрий вештався поблизу, прогнати малого зайду, поки він чогось не поцупив. Фермери, побачивши Олівера з простягнутою рукою коло воріт своєї садиби, в дев'яти випадках з десяти кричали йому, що зараз спустять на нього собак, а якщо він, сподіваючись випрохати що-небудь, потикався до крамниці, там відразу заводили мову про парафіяльного бідла, після чого душа Олівера тікала в п'яти, які й так були натруджені до краю.
Певно, якби не один добросердий сторож при заставі та одна жаліслива бабуся в іншому містечку, поневіряння Олівера скінчилися б так само, як поневіряння його матері, — цебто він упав би непритомний посеред битого шляху. Але сторож нагодував його хлібом із сиром, а бабуся, онук якої після корабельної аварії бідував тепер, голий і босий, десь на краю світу, зглянулася на сиротинку й поділилася з ним, чим могла, а головне — не пожаліла йому добрих, ласкавих слів і сліз щирого співчуття, що запали Оліверові в душу глибше, ніж усі пережиті страждання.
На сьомий день після втечі з рідного міста Олівер рано-вранці пришкандибав до містечка Барнет. Віконниці на вікнах були ще зачинені, вулиці безлюдні; піхто ще не брався до повсякденної роботи — містечко спало. Сонце встало в усій своїй сліпучій красі, але сяйво його наповнило Олівера ще гострішим відчуттям безпросвітної самотини. Брудний, запорошений хлопець присів на чийсь поріг, щоб дати перепочинок скривавленим, побитим ногам.
Незабаром жителі містечка почали відчиняти віконниці, піднімати штори; з'явилися і перехожі: Дехто з них на мить зупинявся й дивився на Олівера, інші озиралися на ходу, але ніхто не пропонував йому допомоги, ніхто не питав, як він сюди потрапив. Просити милостиню він не наважувався, а підвестись не мав сили.
Довго сидів він отак, зіщулившись під дверима, дивуючись з того, як багато в цьому місті шинків (а в Барнеті що не дім, то шинок чи трактир), мляво стежачи за каретами, що проїздили шляхом, і міркуючи, як усе ж таки дивно влаштований світ: адже кареті вистачає всього лише кількох годин, щоб подолати шлях, на який він витратив цілий тиждень, проявивши незвичайні для його віку мужність і рішучість. Раптом Олівер помітив, що хлопець, який кілька хвилин тому байдуже пройшов був повз нього, тепер повернувся протилежним боком вулиці й став навпроти, свердлячи його очима. Спершу Олівер вирішив не зважати на це, але хлопець витріщався на нього так довго, що врешті Олівер підвів голову й відповів йому таким самим пильним поглядом. Тоді хлопець перейшов вулицю і, ставши перед Олівером, звернувся до нього:
— Агов, малечо! Чого це ти розклеївся?
Хлопець, що звернувся з таким запитанням до малого мандрівника, був приблизно одного з ним віку, але таких чудернацьких хлопців Олівер ще зроду не бачив. Він мав кирпатий ніс, плаский лоб, нічим не примітне обличчя і замурзаний був так, як може замурзатися тільки недоліток; але поводився й говорив, мов дорослий. Як на свій вік, він був невисокого зросту, ноги мав криві, а очиці бистрі й зухвалі. Капелюх ледь тримався на самій його потилиці, та щоразу, коли він уже от-от мав злетіти, хлопець звичним рухом стріпував головою, і капелюх повертався на місце. На ньому був сюртук з плеча дорослого чоловіка, що сягав йому до п'ят. Рукави він закасав по лікті, певно, для того, щоб зручніше було тримати руки в кишенях своїх плисових штанів, звідки він їх не виймав. Загалом це був чванькуватий, самовпевнений ферт, — дарма що зріст його разом із закаблуками шнурованих черевиків не перевищував чотирьох з половиною футів.
— Агов, малечо! Чого це ти розклеївся? — звернувся цей чудернацький юний джентльмен до Олівера,
— Голодний я. І натомився, — відповів Олівер і мало не заплакав — Іду здалека. Вже сім днів у дорозі,
— Сім днів! — вигукнув юний джентльмен. — Ясно. Тікаєш від дзьоба, так? Але, здається, — додав він, побачивши, що Олівер не зрозумів його, — ти, друзяко, не знаєш, хто такий дзьоб,
Олівер несміливо відповів, що, наскільки йому відомо, дзьобом називають пташиний рот.
— Щоб я луснув, оце темнота! — вигукнув юний джентльмен. — Дзьоб — це суддя, ясно? За наказом дзьоба ти йдеш не прямо, а вгору і вгору і там зависнеш. А чи ти був коли на млині[22]?
— На якому млині? — спитав Олівер.
— На якому? Та на тому малому, що втиснутий у кам'яний жбан і добре меле тоді, коли у людей в кишенях вітер гуляє, а без вітру — ні, бо тоді чортма робітників. Та годі патякати, — повів далі юний джентльмен. — Тебе треба підхарчити, і ми це зараз зробимо. У мене самого тепер кишеня вітром підбита, тільки й маю, що срібняка й мідяка, але скупитися не буду — гульнемо на всі. Ну, зводься на задні! Отак! І гайда!
Допомігши Оліверові підвестись, юний джентльмен завів його до найближчої крамнички, де купив шмат шинки й двофунтовий буханець хліба, чи, як він висловився, «на чотири пенси висівок», а щоб шинка часом не запорошилася, він вигадав хитру штуку: виколупав з хлібини трохи м'якуша і натомість запхав шинку. З буханцем під пахвою юний джентльмен звернув до пивнички й повів Олівера до задньої кімнати, де стояли столики. Сюди за розпорядженням цього таємничого благодійника принесли кухоль пива, й Олівер на запрошення свого нового приятеля накинувся на їжу. Поки він їв-наїдався, чудернацький хлопчина не зводив з нього пильного погляду,
— Тюпаєш до Лондона? — спитав він, коли Олівер з'їв усе до крихти.
— Еге ж.
— Маєш там де жити?
— Ні.
— Гроші?
— Ні.
Чудернацький хлопчина свиснув і сунув руки в кишені штанів так глибоко, наскільки це дозволяли йому довгі рукави.
— А ти живеш у Лондоні? — спитав Олівер.
— Еге ж. Коли буваю вдома, — відповів хлопець. — Тобі, певно, треба десь
