Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Читаємо онлайн Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди.

Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього низового вiйська.

Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає, осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм штабом.

Гетьман приймав його.

Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного добродiйства.

Косинський поклепав його по плечу, та й каже:

- Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.

- Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?

- Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство, чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком, бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь дiзнавався.

- Я це знаю, - каже Вулика.

- Ти все знаєш, та я тобi ще дещо пригадати хочу. За мою вiрну й корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив король, його милiсть. Я дiстав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував! - Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак, пiдсмiхаючись, каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало. Бачиш, якi нашi королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв на слободу. У його милостi, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслi, бо вiн новосельчанам помагає, i селища ростуть, як гриби по дощi. Я, худопахолок, такого не втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже йде тяжче й повiльнiше.

- А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловiк.

- Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазяїн, що для своїх волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далi.

Я не мiг так вiдразу заселити тої Рокитної - менi йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та тепер зачинається друга iсторiя. Знаєш з Святого письма, як той богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила помiж його посiлостi, i заграбав те, що було моє, де я хотiв на старостi лiт вмирати та моїй бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити.

- Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн грамоту має.

- Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, i вiн її тодi побачить, як своє ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.

- Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.

- За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нiчого не вдiю. Але таких невдоволених є тисячi, кожний з них має з якимсь паном свiй порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене виступить, то я i йому не поступлюся.

- Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин - одинока пiдпора i охорона нашої церкви.

- Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю? Я пiдняв боротьбу проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного українського люду.

- Князь дає на церкви, на школи.

- Дає псовi муху. Вiн називає себе богомольцем, та богом у його - грошi, нажива…

- Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка.

- Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Вiн лiчить грошi, не розстається з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати, як клячить та молиться Богу Вселенної. Нi! Худопахолки, голота, не смiють бачить, як велич земська поклоняється величi небеснiй. Нехай дивляться на нього лише тодi, як вiн лiчить грошi. От бачиш, голото! Я грошi маю, золото i за них усе куплю, навiть Бога… Такий той твiй богомолець, як цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на боже… Тьфу!

- Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться

Відгуки про книгу Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: