Гойдалка дихання - Герта Мюллер

Коли після роботи яма вже стояла порожня і покинута всіма, а сонце ще світило досить яскраво, я пішов однією зі стежок до цеппеліна і зазирнув усередину. Біля входу труба була затінена, посередині панували сутінки, а у самому кінці було темно як у мішку. Наступного дня під час роботи я тримав очі відкритими. Пізнього пообіддя я побачив, як чоловіки по троє-четверо пробираються крізь бур'ян. Їхні фуфайки відрізнялися від наших, вони були смугасті. Неподалік цеппеліна чоловіки сідали і по шию ховалися у глибоку траву. Незабаром біля входу до труби з'являлася подерта пошивка з-під подушки на знак, що там зайнято. Трохи згодом знак зникав. А потім знову з'являвся і знову зникав. Коли перші троє чоловіків пішли геть, підійшли наступні троє-четверо і сіли у траву.

Я побачив також, що цілі жіночі бригади прикривають ці побачення. Поки три-чотири жінки йшли у бур'яни, решта заговорювала зуби начальнику. А якщо він таки питав, куди пішли ті жінки, йому відповідали, що їм припекло у бур'яни через бігунку. Для частини з тих, які пішли, це було правдою, але для скількох саме, перевірити він не міг. Начальник жував губами, якийсь час слухав, що йому говорять, але все частіше повертав голову до цеппеліна. Тепер стало очевидним, що жінки змушені щось зробити, аби попередити товаришок, вони пошепотілися з нашою співачкою Лоні Міх, і Лоні почала насвистувати голосніше, ніж стукали лопати, щоб було чути якнайдалі:

Вечорова тиша лине,

Соловейко у долині…

І тоді зниклі жінки відразу поверталися. Вони ставали поміж нас і копали, так, ніби нічого не трапилося.

Мені подобалася назва «цеппелін», вона вдало перегукувалася з образом сріблястого забуття нашого жалюгідного становища, з паруванням навпотемки, похапцем. Я розумів, що ці чужі німці мали все, чого бракувало нашим чоловікам. Їх фюрер послав у світ як солдат, і вони були у відповідному віці, не надто юні і не перезрілі, як наші чоловіки. Вони теж були виснажені і здеградовані, але перед тим вони билися на війні. Для наших жінок вони були героями, це було трохи краще, ніж вечірнє кохання з депортованим із сусіднього барака на нарах під ковдрою. Хоча від вечірнього кохання відмовитися було неможливо. Але для наших жінок воно пахло їхньою бідою, тим самим вугіллям, тою ж тугою за домом. І воно завжди приводило до щоденного брати і віддавати. Чоловік мав забезпечувати їжею, жінка мала прати і втішати. А у цеппеліні кохання було безтурботним, хіба що білий прапорець треба було то підіймати, то опускати.

Ковач Антон не підозрював, що я розумію жінок із їхнім цеппеліном. Що у мене в голові був той самий прапорець, що я знаю це відчуття, коли зі збудженого тіла сповзає одяг, коли бажання розтікається по кожній клітині, а потім раптово тебе накриває щастям в Ерленпарку або в басейні «Нептун». Ніхто не підозрював, що я сам був учасником численних рандеву. ЛАСТІВКА, ЯЛИНКА, ВУХО, НИТКА, ВИВІЛЬГА, КАПЕЛЮХ, ЗАЄЦЬ, КІШКА, ЧАЙКА. А потім ПЕРЛИНА. Ніхто б не повірив, якби дізнався, скільки мовчання і прізвиськ я ношу в голові.

І в цеппеліні кохання мало свої пори року. На другий рік побачення у цеппеліні припинила зима. Потім голод. Коли янгол голоду істерично літав над нами, коли всі ми перетворилися на ходячі скелети, шкіру і кістки, коли самки перестали відрізнятися від самців, біля ями вже тільки розвантажували вугілля. А стежки у бур'янах позаростали. І лілові квіти вики перепліталися з білим деревієм і червоною лободою, цвіли сині лопухи і чортополох. Цеппелін спав і відтепер цілковито належав іржі, так само як вугілля табору, трава — степу, а ми — голоду.

ПРО ФАНТОМНІ БОЛІ ГОДИННИКА ІЗ ЗОЗУЛЕЮ

Одного вечора влітку другого табірного року над бляшаним відром із питною водою поряд із дверима на стіні з'явився годинник із зозулею. Ніхто не знав, звідки він там узявся. Тож цей годинник належав тільки бараку і цвяхові, на якому висів, а більше нікому. Але цей годинник обтяжував нас усіх і кожного зокрема. У порожній пообідній тиші тепер панувало ритмічне поцокування, від якого неможливо було позбутися незалежно від того, чи ти виходив із барака, чи заходив, чи спав у своєму ліжку. Чи навіть просто лежав на нарах, заглиблений у власні думки, бо голод був занадто сильним для того, аби заснути, а на те, щоб підвестися, бракувало сили. Але після очікування нічого не траплялося, не змінювалося, і залишалося лише подвійне ритмічне постукування годинника і посіпування жилки на піднебінні.

Навіщо нам у бараку був годинник із зозулею? У нас ніколи не виникало потреби вимірювати час. Нам не було що міряти, щоранку нас будив гімн із рупора у бараку. А увечері він же відправляв нас спати. Ми завжди були напоготові, і нас ганяли, коли треба, куди треба і звідки слід: з двору, з їдальні, зі сну. Фабричні сирени теж були годинником, біла хмара охолоджувальної башти і булькання коксової батареї.

Здається, годинник із зозулею приніс трубач, Ковач Антон. І хоча він присягався, що не має нічого спільного з цим годинником, саме він заводив його щодня.

— Якщо вже він висить тут, то нехай хоча би правильно показує час, — казав трубач.

Сам по собі годинник був звичайним, але дивною була зозуля. Вона вистрибувала на кожні чверть години, але сигналізувала, що вже половина, а на половині, що вже минула година. А коли минала ціла година, зозуля забувала про це повідомити або називала неправильний час, плутала цифру, подвоювала її або розполовинювала. Ковач Антон стверджував, що годинник правильно рахує час, тільки визначає його в інших часових поясах. Ковач Антон був закоханий у цей годинник, у його дві важкі залізні гирі у формі ялинкових шишок і у швидкий маятник. Він би залюбки слухав цілу ніч, як годинник вибиває час інших часових поясів. Але всі інші не мали ніякого бажання ні спати під повідомлення з інших часових поясів, ані щоб ці повідомлення будили їх.

Ковач Антон працював слюсарем на фабриці, а у табірному оркестрі був барабанщиком і трубачем на час танців. Свої музичні інструменти він зробив собі сам, на фабричному верстаті. Він був терплячий і наполегливий винахідник, умів давати собі раду зі складними завданнями. Ковач Антон хотів перебудувати годинник на російський денний і нічний режим. Він звузив звукову щілину годинникового механізму, щоб досягнути коротшого, більш глухого і на октаву нижчого звуку вночі, а також