Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Не хвилюйтеся,— сказав чоловік напрочуд тонким, майже жіночим голосом.— Теперички кораблі повертаються.

— А коли зникне берег? — з тривогою спитав я.

Чоловік знову приклав до ока підзорну трубу.

— Хочете сказати, що берег зникне взагалі? — спитав він.— Ні, ми, юначе, на землі,— сказав він повчально,— а на землі існує така конечна прерогатива, що все має свої береги.

— А чи є береги в неба? — спитав я.

— Земля, юначе,— відповів пасажир, відводячи від ока підзорну трубу,— це небесний берег, отже сталий берег для людини, а може, й для неба. На небі без землі чи якоїсь іншої планети, як наша, немає нічого, отже, й нам, юначе, призначено цілком конкретні береги.

— А безмежність світова? — вигукнув я..

— Не хвилюйтеся, юначе,— сказав спокійно чоловік у сутані.— Її нема. Саме тому вона неуявна, що її нема. А коли ми її починаємо уявляти чи хочемо збагнути — це одна із земних думок. Адже земля — це все, юначе. Для людини тільки земля — це все. В тому, по-моєму, й криється поняття безмежності, тобто в понятті “усе”. Ви мене зрозуміли? — спитав чоловік і повернув до мене обличчя. І я вразився раптом, бо обличчя в чоловіка не було, був то все той-таки місяць, що його я бачив заплутаним між гілля, місяць із темною печаткою на виду: печаткою Каїна з піднятим на вилах Авелем — вічним символом пристрастей нашого світу.

Одного разу перед роботою мені захотілося зайти до Славка. Той саме повернувся з інституту, сидів біля акваріума і грав на баяні, уважно роздивляючись декоративних рибок, які плавали за склом у зеленкуватій воді. — Це що за сеанс? — здивувався я.— Музика для риб?

— Знаєш, що мене дивує,— сказав Славко.— Ці гарні декоративні істоти не просто плавають і їдять, вони живуть.

— Цілком слабоумие одкровення,— сказав я.— Ясно, що живуть, коли плавають.

— Та ні,— поморщився Славко.— Розумієш, вони живуть за тими ж законами, що й ми. Один вид не терпить іншого, є в них антагонізм і всередині виду; вони, очевидно, як і ми, люблять і ненавидять. Мають між собою визначені стосунки, є в них свій лад і нелад.

— Саме тому ти й вирішив дати їм концерт на рівні художньої самодіяльності? І були оплески?

— Не блюзни,— сказав Славко.— Це серйозно. А що це значить? Це значить, що людина зовсім не вибрана істота в цьому світі, а як ці рибки, діє за подразниками, що їх надсилає їй хтось невідомий і незбагненний.

Я подивився на приятеля з якимсь смутком: очі в нього блищали, і мав він увіч нездоровий вигляд. Взагалі, останнім часом мене все більше з’їдав смуток. Бачив прозорий Славковий профіль, що малювався на тлі стіни, бачив його костури, один упав на підлогу, а другий стояв обпертий об стіну, бачив убогу його кімнату, в якій стояв кислуватий дух, стіл, завалений книжками, стелажі, завалені не менше, стілець із накиданою одежею, надто стандартний і дешевий, дзеркало, в яке падало зараз сонце, і від того підлогою бігали сонячні виграви, давно нефарбована підлога із щілинами, набитими землею, клітку з двома папужками, ясно-зеленими й охайними, і старий зінгерівський годинник, який уже давно не йшов і не відбивав годин. І тут раптом мій розумний товариш повернувся до мене (я вразився, який він блідий, як дивно палають у нього очі), і не міг не помітити, що він страждає, більше того, він невідь од чого розтривожений.

— Скажу тобі одну річ,— сказав він.— Не сміятимешся?

Я розвів руками: закохався він, чи що?

— Мене може полюбити дівчина? Нормальна, гарна, звичайна дівчина? Тільки прямо!

Я засміявся. Бідний, бідний Славко! І до нього, такого мудрого, досяг липкий мацак голубого спрута, і його, бідашного, вразив, пустивши йому в душу отрути.

— Навіщо це тобі? — спитав я.

— Не знаю,— відповів.— Очевидно, і я, як оці риби, живу за тими ж законами, що й усе живе. Чому маю бути гірший за них?

— Зрозуміло,— мовив я.— Але будь обережний, Славку!

— А я і є обережний,— мовив він кисло.— Але часом хочеться начхати на все: на обережність, розвагу, розум, застереження. Часом хочеться піддатися шаленству. Раз на життя!

— Ну, такого хочеться не раз у житті,— сказав я.

— Отож можеш вважати, що я раз на життя ошалів чи сказився,— палко заговорив Славко.— Закохався в твою подружку Ларису і нічого не можу з собою вдіяти. Хочеш, удар мене!

Мені аж горло стисло від жалю до Славка, бо, здається, він помилився: не рибки такі, як люди, а люди такі, як рибки. Бідні, малі кволі створіння, які