Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Я сходив у вечірню школу, бо в мене досить було вільного часу: добу чергував, а дві був удома, але там мені сказали, що запис буде тільки з початку нового навчального року; отже, я мав час на такі блукання, на роздуми, книжки, розмови й отакі непоспішливі сеанси відчувань, які переживаю тепер.
Думав про Ларису і про стосунки між нами, про те, що я зовсім був би не проти, щоб поруч мене брела засипаним листям хідником і вона. Але знав, що вона знудиться в таких блуканнях, почне химеру вати чи бавитися, а мені не до цього, волів бути старчиком, а не хлопчаком, бо що воно таке — бути старчиком у такі юні літа? Це значить дозволити, щоб на тебе навалився цей світ з його глупотою, розумом, болячками, світлом і темрявою, абсурдом і ладом — тягти його на плечах до чорної прірви ночі, звалити його з пліч для короткочасного спочинку, а самому увійти в антисвіт — умерти з надією на повернення, щоб уранці знову звалити цього тягаря на себе. І це знову-таки було як вічний танець, який усі ми приречені танцювати все життя.
Сьогодні повз мене пропливло багато людських облич, був я наповнений ними, як дзеркало; дитиною, принаймні вірив, що в дзеркалі навічно залишаються невидні відбитки облич, котрі сюди зазирали. Отож і я був ущерть напакований обличчями, з якими зустрічався поглядами, і тими, які пропливли, як тіні, бо всі ми тіні в цьому світі — освітили зором якогось клаптика простору, і нас у ньому вже нема, і освітлюємо іншого клаптика — і знову нас нема. Взагалі, думав тоді я, нас більше нема, ніж є, і любителі мандрів цілком даремно тішаться, що побачили світу, переконуючи себе, що залишили власні частки у тому широкому просторі, отож чим більше таких розгублених часток, тим вони багатші і більше пізнали. Але це теж одна із вічних людських самооблуд, бо насправді нічого ми в побачених частинах світу не залишаємо, а завжди є й існує тільки той світ, котрий перед очима; коли ж він сходить із очей, то й умирає, бо ми тіні, бо не ми — в світі, а він у нас (згодом я довідався, що й у цих моїх думках не було нічого нового, бо саме такі думки сповідувала ідеалістична філософія). А поки що я йшов однією із малоосвітлених вулиць, наповнений побаченими сьогодні людськими обличчями, які мінилися, ніби вода, шелестіли висипаними у вечір словами, що лускалися з сухим тріском над головою, перемішувалися, як крупа,— обличчя ці сіріли в міру того, як спливав час; зрештою, коли я дійшов до своєї хати, вони злилися в обличчя одне. Дивилося воно сонними очима, вічне і знайоме, бо, може, це й був образ сну. Я стояв ще якийсь час біля своєї хати, виструнчений і напіврозмитий місячним світлом, і думав: а може, людський розум, як і глупість, більше вічний, як дочасний. Вони, розум та глупість, перепливають з одного покоління в інше, від батька до сина, внука і так далі, вони переплітаються між собою — а може, це і є життя, думав я, єдність розуму і глупоти? До мене прийшов милий Ларисин образ, і я подумав: чи не полюбити мені цю дівчину? А може, полюбити світ, і цих людей, і отих спрутів, які накладають нам ошийники, щасливо переконуючи себе, що то не ошийники, а познака щастя, адже всі поняття світові: мораль, добро і зло — це тільки вигадка наша, то чому б справді не назвати чорне білим, а біле чорним і повірити у те? Може, щастя й справді у самооблуді, а нещастя — в невдоволенні світом та людьми? Але щось у мені протестувало признати таке, хоч, може, саме з цих думок і почалося моє перетворення у стандартну людину, якою я є нині, коли пишу ці рядки? Ні, я тоді мав пожадність до сприйняття світу та людей, мені тоді навіть хотілося покинути наше невелике й бліде місто, а податись у велике, щоб таки більше побачити й більше довідатися. “Не можна пропускати людей,— сказав я сам собі, дивлячись на заплутаного в дереві місяця,— від них треба вчитися й розучуватися...”
І після того вечора приснився мені сон. Снився корабель, що плив по чорному, як смола, морі, і по чардаку снували люди із чорними, як смола, обличчями. І були на тім кораблі тільки я пасажиром та й ще один — двоє білих серед негрів. Той другий пасажир стояв на палубі, вітер розвівав червоне кашне на його шиї, на голові в нього була синя, в’язана, як у дівчат, шапочка, а тіло покривала темна сутана, як у священика. На довершення того був він босий і, певне, мерз у ноги, бо переминався.
— Ви певні,— спитав я у нього,— що допливемо до берега?
Чоловік вийняв із рукава сутани підзорну трубу, я впізнав її, бо це була моя труба,
