Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » По той бік мосту - Мері Лоусон

По той бік мосту - Мері Лоусон

Читаємо онлайн По той бік мосту - Мері Лоусон
не вмів чинити їй опір.

*

Артур не ненавидів свого брата, принаймні не дуже часто. Переважно він його просто не розумів. Як так вийшло, що вони росли в одній сім’ї? Чого Джейк прагнув? Бо Артур мав виразне відчуття, що Джейк чогось прагнув, іноді це було видно, якась дратівливість, якась досада – щось незрозуміле світилося в його погляді.

Різдво настало й минуло. Ромео помер за кохання й вразив усіх, за словами матері. Артурові довелося повірити їй на слово. Вони з батьком пропустили виставу – мали б піти, але поїхали до міста скупитися в крамниці господарських товарів і згубили лік часу. Що ще гірше – вантажівка була в них, тож Джейкові та матері довелося поспіхом діставатися до школи дві милі через заметіль, несучи Джейків вигадливий костюм у паперовій торбинці. Вони прибули лише за п’ять хвилин до початку вистави, й місіс Кастл, вчителька англійської й режисерка, уже мало не заламувала собі руки. Коли Отто Лунц привіз їх додому (виявилося, там була вся сім’я Лунців, як і мало не кожна жива душа у Струані), Джейк пішов одразу до своєї кімнати, не сказавши й слова.

– Він так хотів, щоб ви приїхали, – осудливо сказала їм Артурова мама. – Йому ця п’єса була така важлива, він хотів, щоб ви її побачили. Особливо ти, Генрі. Ти – більше за всіх.

– Відколи це якась дурна п’єса стала така важлива? – відповів батько, гостро вжалений почуттям провини й дружининим докором. Артур не пригадував, щоб вона йому колись докоряла. – Ферма – важлива. Робота – важлива. Час йому засвоїти, що має значення, а що ні.

*

Січень і лютий залишилися позаду, й проживати дні стало легше, ніж раніше, бо погода була така погана, що школа залишалася зачиненою більше, ніж відчиненою. На початку березня почалася сніговиця, що тривала десять днів поспіль, і найелементарнішу фермерську роботу виконувати стало так складно й так нестерпно холодно, що Артур майже, хоч і не зовсім, думав, що сходити в школу було б приємним відпочинком. Снігу намело з північної сторони будинку й сараїв аж до дахів, що принаймні трохи захищало від завивання божевільного вітру. Сарай для свиней повністю замело, не один раз, а знову й знову. Щоранку їм доводилося його відкопувати, так, наче свині стали жертвою лавини. Лавиною це й здавалося – наче цілий Північний полюс потроху зсувався вниз, щоб їх присипати.

Вони стали бранцями у власному домі, а їхніми сторожами – вітер і сніг. Кілька разів на день вони прочищали тунель від будинку до сараїв і конюшні. Та ще один до дровітні, а далі ходити не наважувалися. Артурова мати непокоїлася через Ґерті Лунц, якій у кінці лютого видалили апендикс у неї ж на кухонному столі, але піти на снігоступах перевірити, чи з нею все гаразд, було надто небезпечно. Сніговиця проковтне за секунду. Ходитимеш колами, й навіть не підозрюватимеш про це.

Вони проводили дні, зібравшись навколо кухонної пічки, лагодячи все, що трапиться під руку, всі, крім Джейка, який проводив переважну частину часу у себе в кімнаті, займаючись своїми справами. Там стояв страшенний холод – Артур відтягував укладання спати якомога довше – але все одно Джейк волів бути саме там. Товариство родичів знуджувало його, це було ясно як білий день. Здавалося, навіть мати знуджувала його. Але їхні розмови й справді не назвати цікавими.

– Ти б піднявся на дах. – (Репліка від батька після того, як застогнали балки на даху.) – Візьми лопату. Забагато снігу намело.

– Добре. – (Від Артура.)

Десь на годину – більше нічого.

– Хтось хоче чаю? – (Їхня мати, радісно.)

– Звісно.

Минає ще година.

Лише раз Джейк наче трохи оживився. Вони щойно поїли – попереду їх чекав цілий вечір бездіяльності – і Джейк раптом сказав:

– Пограймо в карти! Я сходжу принесу свою колоду карт, добре?

– Можна подумати, мені немає чого робити, крім як грати в карти, – сказав їхній батько.

– А що, є? – відповів Джейк, оглядаючи кімнату. Речі, які треба було полагодити, закінчилися вже давно.

– І де ти взявся, такий вдатний марнувати час на чорт знає що, – гостро мовив батько, підозрюючи в його відповіді нахабство.

Джейк підвівся і вийшов з кімнати.

Ближче до кінця тижня один із коней захворів. Вони мали чотирьох важковозних коней – величезних тварин, розумних й охочих до роботи, чиїх попередників двадцять років тому привіз зі Старого Світу один фермер з Нью-Ліскерда, й відтоді їх розводив. Цей кінь був дворічний мерин на ім’я Мойсей. Він був уже в них рік і добре працював. Але того темного, сніжного, морозного ранку, коли Артур з батьком дісталися до конюшні, він безперестанку тинявся по своєму стійлу. Апетиту не мав і наче не міг стояти на одному місці. У Нью-Ліскерді був ветеринар, але з таким же успіхом він міг бути на Місяці. Найближчий телефон – у Струані, але навіть якщо дістатися до нього, всі дороги засипані. Під обід, доки сніговиця й далі завивала навколо конюшні, коневі погіршало. Під вечір він нетямився від болю, бився об стіни стійла, закочував очі, з рота в нього йшла піна.

– Кольки, – мовив Артурів батько.

Артурові хотілося запитати: «Він помре?», – але не зміг примусити себе сказати це вголос. Їм не було як коневі допомогти, й він так шаленів від болю, що вони не могли увійти в стійло й спробувати заспокоїти його руками. Кінь завважки тонну, як вантажний потяг, над яким утрачено контроль. Вони стояли біля його стійла, тупаючи замерзлими ногами – не хотіли кидати його самого, аж доки, десь о восьмій вечора, більше не могли цього витримувати, й Артурів батько сходив у будинок, приніс рушницю й застрелив його.

Коли вони нарешті повернулися в дім, Джейк був на кухні – звернувшись калачиком на кріслі біля пічки, читав книжку. Він глянув на них і підвів брову, побачивши рушницю.

– Ви що, ходили полювати в таку погоду? – запитав він.

Батько завмер. Він стояв посеред кімнати, опустивши голову, втупившись у підлогу. А тоді почепив рушницю на місце й пішов геть.

– Що я цього разу не так сказав? – запитав Джейк. Раптом він розізлився, мало не плакав від люті. – Що я цього разу не так сказав?

Артур, у якого перед очима й досі стояло те велике непорушне тіло на замерзлій підлозі, не здобувся на слово.

*

Квітень. Вітер змінився і повіяв з півдня, і, наче якимись чарами, сніг просів, обвалився й розтанув. Повітря пахнуло мокрою землею, все почало

Відгуки про книгу По той бік мосту - Мері Лоусон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: