По той бік мосту - Мері Лоусон

Ґерті Лунци, емігрували з Німеччини й досі говорили зі смішним акцентом, але всі їхні хлопці народилися в Канаді. Їхня ферма була більша, ніж у Даннів, така велика, що свого часу змогла б годувати усіх трьох синів та їхні сім’ї, й будинок був більший теж, тож кожен із хлопців мав величеньку власну кімнату. Зайти до Карла в кімнату було як зайти в ліс. Він мав у себе на стіні такі роги, які будь-який олень носив би з гордістю. Він підбирав прибиті водою до берега шматки дерева, вирізав із них відростки рогів, а тоді склеював їх разом під точно таким, як треба, кутом, а тоді полірував шмарґелевим папером так, що неможливо було знайти стики навіть під цівкою пістолета. Його стіни були вкриті рогами – лося, карібу, білохвостого оленя – й час від часу він вішав на стіну справжні роги посеред дерев’яних, а тоді питав Артура чи ще когось, хто проходив повз двері його спальні, котрі з них котрі, і ніхто ніколи не міг угадати.

– Але нашчо він тце робит, Артуре? – шепотів містер Лунц голосно, підвівши брову в удаваному нерозумінні. – От шчо мені тцікаво. У тцій кгаїні так бахато оленів, так бахато, бахато рохів, нашчо робити шче? Ти дружиш за ним, може, ти знаєш?

Карл, не підводячи погляду від дерева, яке стругав, відповідав м’яко:

– Дружиш із ним, тату, а не за ним, – і містер Лунц моргав Артурові, а той сором’язливо всміхався у відповідь.

Він любив недільні вечори. Решта днів тижня не витримували ніякого порівняння. Хлопці, поруч яких він сидів у школі – ті, що не кинули її в шістнадцять – були здебільшого досить приємні, але він не вписувався в їхню компанію. Вони були здібні, й переважно з міста, як-от Стів Вільямз, батько якого керував крамницею «Гадсонз-бей», або Джон Адамз, що його батько був священик пресвітеріанської церкви. Артур був старший за них усіх. Вони кивали йому, коли він заходив і сідав: він був невіддільною частиною класу, як парта. Вчитель починав щось розказувати, й Артурів мозок автоматично вимикався – він ніяк не міг цьому зарадити. Він дивився у вікно на дорогу й поля за нею, на темні, мовчазні дерева за полями, і мозок просто лежав у нього в голові грудкою холодного пудингу. Якось, посеред заняття з історії – історії Канади, що, на диво, виявилася, враховуючи те, якою короткою вона була, нуднішою за історію будь-якої іншої країни на планеті – з тіней вислизнув вовк, схиливши голову, припавши до землі, зупинивши жовті очі на будівлі школи. Більше ніхто його не помітив. Учитель продовжував бубніти. Артур дивився на вовка. На те, як його срібно-сіре хутро зливалося зі срібно-сірими березами позаду нього. На його непорушність, наче сам час на якусь мить спинився. Бліді, уважні очі. Було видно, що вовк у своєму природному середовищі, що йому призначено жити в тому пейзажі. Можна собі уявити, що він і затінені дерева позаду нього тільки й чекають, що люди кудись переїдуть або вимруть, щоб знову запанувати на цій землі. Пильнуй пастки, подумав Артур, хоч його батько не буде радий бачити вовка так близько до ферм. Наче почувши його, вовк обернувся й зник у лісі.

Тієї ж секунди, коли в кінці останнього заняття дзеленчав дзвоник, Артур ішов геть, ступаючи через сніг, поспішав на ферму допомогти батькові з будь-чим, що треба було зробити. А робити треба було багато чого, навіть узимку – лагодити те, що не встигли полагодити під час літніх місяців, ремонтувати будівлі, доглядати за худобою. Тепер уся худоба стояла в хліві – свині в загорожі з одного боку, коні – у своїй стайні. Їх усіх треба було годувати й поїти, вигрібати гній і насипати свіжої підстилки. Їм усім треба було оглянути ноги, зазирнути у вуха й час від часу гладити ніс, щоб допомогти протриматися в ці довгі темні зимові дні.

Джейк мав би теж відразу йти додому, виконувати свою частину роботи, але його завжди щось надовго затримувало в школі. Артурові було байдуже, а от його батькові – ні.

– Де був?

– У школі. – Джейкове лице сяяло невинним ентузіазмом. Йому вже виповнилося тринадцять, і в якийсь момент минулого року він із милого став вродливим, з правильними рисами й волоссям кольору пшениці.

– Після школи відразу додому. У тебе є робота.

– Але я не можу, тату! Ми ставимо п’єсу, справжню п’єсу, за Шекспіром. Вона називається «Ромео і Джульєтта», я граю Ромео. Він герой. Він накладає на себе руки.

Артур на мить перервав роботу – він знезаражував болячку в корови на вим’ї – й зважив ідею Джейкового суїциду. Кілька разів покрутив її в голові, притулившись чолом до теплого коров’ячого живота. Джейк, мертвий і холодний. Не сказати, що ця думка його не зігріла.

– Ми ставитимемо її на Різдво, тож маємо репетиції щовечора. Вона дуже цікава, й усі жителі міста будуть запрошені. Ми зробимо плакати й надішлемо їх до всіх крамниць, а ще поставимо у вітрини, щоб усі знали.

– Після школи відразу додому. У тебе є робота.

– Але ж тату…

– Після школи – відразу додому.

А тоді, ввечері, коли всі вже поїли й Джейк пішов до себе в кімнату робити свої домашні завдання, а Артур – свої, Артур почув материн голос, який м’яко заступався за Ромео.

– Це добре, що йому подобається в школі, Генрі, і що в нього такі успіхи. Напевно, його вважають талановитим, раз дали грати героя. Мені здається, ми маємо йому це дозволити. Я думаю, це піде йому на користь.

На якусь мить запала тиша. А тоді Артурів батько, голосом чоловіка, який знає, що програє суперечку, але все одно має висловитися, сказав:

– Учителі не мали б цього робити. Вони мали б знати, що не можна примушувати фермерських дітей залишатися після занять.

– Це ж лише до Різдва, Генрі. Мені здається, неправильно буде йому заборонити. Після Різдва він знову зможе виконувати свою частину роботи повністю. А до того часу ви з Артуром впораєтеся самі, правда ж?

Артур уявив батькове велике важке обличчя. Уявив, як він думає, що сказати, що Джейк «знову» зможе виконувати свою частину роботи звучить так, ніби він колись її виконував. Але їхня мати місяць тому злягла з грипом, після якого ще досі повністю не одужала, й Артур знав, що батько хвилювався за неї й волів би тривожити її якомога менше. Та й раніше він ніколи