Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Може, й так.

— Оце я й хотіла знати. Ви людина освічена і розумієтесь на цьому. Навіть рам нема!

Усі три картини висіли без рам. На брудних шпалерах вони світилися,» немов вікна в якийсь інший світ.

— Аби хоч були в порядних позолочених рамах! То за них щось би таки дали. А так… Бачу вже, що доведеться мені забрати цю погань. Знов я пошилася в дурні. Отака винагорода за мою добрість!

— Я б не радив вам брати ці картини, — сказав Равік.

— А що ж мені робити?

— Розенфельд роздобуде гроші й заплатить вам.

— Як він їх роздобуде? — господиня швидко глянула на Равіка. Вираз обличчя в неї змінився. — Може, вони щось варті? Буває, саме такі речі й мають ціну. — Було видно, як гарячково працює в неї думка. — Одну-то я маю цілковите право забрати, хоча б за останній місяць! Як ви вважаєте, котру? Може, ту велику над ліжком?

— Не беріть жодної. Почекайте, поки вернеться Розенфельд. Я певен, що він принесе гроші.

— А я не певна. Я господиня готелю.

— То чого ж ви стільки чекали? Звичайно ви зразу правите гроші.

— Та все через балачки! Чого він мені тільки не казав! Самі знаєте, вони на таке мастаки.

Раптом у дверях з’явився Розенфельд, мовчазний, спокійний, невисокий чоловік. Не встигла господиня й рота розтулити, як він витяг з кишені гроші.

— Нате. А це мій рахунок. Видайте, будь ласка, квитанцію.

Господиня вражено подивилася на банкноти. Тоді перевела погляд

на картини і знов на гроші. Вона хотіла ще щось сказати, але не знаходила слів.

— Тут більше, ніж ви заборгували, — нарешті мовила вона.

— Я знаю. Дасте мені здачу?

— Певне, що дам. Але не маю з собою грошей. Каса внизу; Зараз піду й розміняю.

Вона вийшла з такою міною, наче її хтось тяжко образив. Розенфельд запитально глянув на Равіка.

— Вибачте, — сказав Равік. — Стара затягла мене сюди. Я не мав уявлення, що вона собі надумала. Вона хотіла довідатися, скільки коштують ці картини.

— І ви їй сказали?

— Ні.

— Добре. — Розенфельд якось дивно всміхнувся.

— Як ви могли повісити їх тут? — спитав Равік. — Вони застраховані?

— Ні. Картин не крадуть. Хіба що раз на двадцять років з якогось музею.

— А якби ця халабуда загорілася? — Розенфельд стиснув плечима.

— Доводиться ризикувати. На страхування в мене нема грошей.

Равік глянув на пейзаж ван Гога. Він коштував щонайменше мільйон франків. Розенфельд простежив за його поглядом.

— Я знаю, що ви думаєте. Хто має такі картини, повинен мати й гроші, щоб їх застрахувати. Але я таких грошей не маю. Я живу на картини. Помалу продаю одну за одною, хоч не хотів би їх продавати.

Під Сезанном стояла на столику спиртівка. Біля неї бляшанка з кавою, хліб, баночка з маслом і кілька паперових торбинок. Кімната була вбога й тісна. Але зі стін сяяв прекрасний світ мистецтва.

— Розумію, — сказав Равік.

— Я сподівався якось викрутитись, — повів далі Розенфельд. — Уже за все розрахувався. Маю квиток на поїзд і на пароплав, не сплатив тільки рахунку в готелі за останні три місяці. Я майже нічого не їв, але дарма. Дуже довго не було візи. Сьогодні ввечері довелося продати Моне. Пейзаж під Ветейлем… Я думав, що пощастить і його взяти з собою.

— А хіба десь-інде вам не довелося б його продати?

— Довелося б. Але за долари. Я б отримав удвічі більше.

— Ви їдете до Америки?

Розенфельд кивнув головою.

— Пора вшиватися звідси.

Равік допитливо глянув на нього.

— Щури вже тікають з корабля.

— Які щури?

— Ну, Щур. Ви хіба не знаєте?.. Маркус Маєр. Ми його прозвали Щуром. Він відчуває, коли треба тікати.

— Маєр? — перепитав Равік. — Не той низенький, лисий чоловік, що інколи грає в «катакомбі» на фортепіано?

— Той. Його прозвали Щуром, відколи німці захопили Прагу.

— Нічого собі прізвисько.

— У нього дивовижний нюх. За два місяці до приходу Гітлера він утік з Німеччини. За три місяці до приєднання Австрії залишив Відень. За шість тижнів до окупації Чехословаччнни виїхав з Праги. Я дивлюся, що він робить. Завжди. Він не помиляється. Так я врятував свої картини. Вивезти з Німеччини гроші було неможливо — валютний бар’єр. Я мав півтора мільйона капіталовкладень. Спробував обернути все в готівку, та було вже пізно — прийшли нацисти. Маєр був розумніший. Частину маєтку вивіз нелегально. А в мене для цього були надто слабкі нерви. Тепер він виїздить до Америки. Я також. Шкода тільки, що без Моне.

— Ви можете взяти з собою решту отриманих за нього грошей. Адже у Франції немає валютного бар’єра.

— Можу. Але якби я продав його там за долари, то довше на них прожив би. А тепер, мабуть, скоро доведеться пожертвувати Гогеном. — Розенфельд почав запалювати спиртівку. — Це останні, — сказав він. — Лишилися ще тільки ці три. Більше мені немає на що жити. На роботу я не розраховую. Дива на світі не буває. Менше на одну картину, і життя залишиться менше. — Він стояв перед своєю валізкою, худий і жалюгідний. — У Відні я прожив п’ять років. Тоді ще не було такої дорожнечі, я витрачав небагато. — Але й так Відень коштував мені двох Ренуарів і однієї пастелі Дега… У Празі я проїв одного Сіслея і п’ять малюнків: двох Дега, малюнок крейдою Ренуара і дві сепії Делакруа. Малюнки я віддав за безцінь, ніхто не хотів їх купувати. В Америці я прожив би за них на рік довше. А тепер, — сумно додав він, — у мене лишилися тільки три картини. Вчора їх було ще чотири. Віза коштувала мені щонайменше два роки життя. Якщо не всі три!

— У багатьох людей узагалі немає картин, за які вони могли б жити.

Розенфельд стиснув худими плечима.

— Від цього мені не легше.

— Це правда, — погодився Равік.

— Я мушу на них перебути війну. А війна буде довга.

Равік промовчав.

— Так каже Щур, — повів далі Розенфельд. — І він не певен, чи й в Америці буде безпечно залишатися.

— А куди ж він поїде? — спитав Равік. — Вибір не дуже великий.

— Він ще й сам добре не знає. Думає, чи не поїхати на Гаїті. Вважає, що та негритянська республіка навряд чи встряне у війну. — Розенфельд говорив цілком поважно. — А може, в Гондурас — невеличку південноамериканську республіку. Або в Сан-Сальвадор. Або й у Нову Зеландію.

— У Нову Зеландію? Далеко