Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
І справді: зі світанком щось зачорнілося в напрямі Вишневця. У місті вдарили на сполох, і в таборі жалібні протяжні голоси сурем сповістили війську тривогу. Піхота піднялася на вали, у розривах валів вишикувалася кіннота, готова за першим знаком кинутися на ворога, димки від запалених ґнотів закурилися вздовж усієї лінії укріплень.
У цю саму хвилину показався князь на білому своєму скакуні. Був він у срібних обладунках, але без шолома. Навіть тінь тривоги не затьмарювала його чола; навпаки, очі й лице променилися веселістю.
– От і гості до нас прийшли! – повторював він, проїжджаючи вздовж валів. – Гостей зустрічати будемо!
У тиші, що настала, чутний був шелест прапорів, які від легких поривів вітерця то здималися, то огортали древка. Тим часом ворог наблизився настільки, що його можна було розглянути неозброєним оком.
Це була перша хвиля – ще не сам Хмельницький із ханом, а рекогносцирувальний загін, складений із тридцяти тисяч добірних, озброєних луками, самопалами і шаблями ординців. Захопивши півтори тисячі челядників, посланих за провіантом, вони рушили від Вишневця суцільною стрічкою, а потім, витягнувшись у довгий півмісяць, повернули до Старого Збаража.
Князь тим часом, переконавшись, що це всього лише передовий загін, дав наказ кавалерії вийти з окопів. Пролунали слова команди, полки прийшли в рух і вилетіли через вали, немов бджолиний рій із вулика. Рівнина заповнилася людьми і кіньми. Здалеку видно було, як ротмістри з буздиганами в руках об’їжджають свої корогви, готуючи жовнірів до бою. Коні весело пофоркували, а часом у шеренгах чулось іржання. Потім від загального строю відокремилися дві корогви – княжі татари й козаки – і понеслися дрібною риссю назустріч ординцям: луки підстрибували за спинами, шишаки блискали на сонці. У мовчанні летіли вперед вершники, керовані рудоволосим Вершуллом, кінь під яким кидався то в один, то в другий бік як очманілий, раз у раз стаючи дибки, гризучи вудила, немов бажаючи, звільнившись від них, скоріше ринутися в гущавину бою.
Блакить небес ні єдина хмарина не плямувала, день зайнявся прозорий і світлий – вершників було видно як на долоні.
І тут із боку Старого Збаража показався княжий обоз, що не встиг увійти в місто разом із військом і тепер гнав щодуху з побоювання, як би ординці з одного маху не перехопили його. І справді він був помічений, і довгий півмісяць до нього помчав. Крики «алла!» досягли слуху навіть піхоти, що стояла на валах. Корогви Вершулла прожогом полетіли на виручку обозові.
Але півмісяць доскакав до нього раніш і як оком змигнути оперезав чорною стрічкою; одночасно кілька тисяч ординців із нелюдським виттям повернули назустріч Вершуллу, норовлячи охопити кільцем і його корогви. Тут тільки видно стало, який досвідчений Вершулл і справні його солдати. Помітивши, що татари заходять ліворуч і праворуч, кіннотники розділилися на три частини і кинулися в сторони, потім загін розколовся начетверо, а потім іще надвоє – і щоразу ворог змушений був розвертатися всім фронтом, оскільки попереду нікого не виявлялося, а на флангах уже стало гаряче. Лише на четвертий раз зіштовхнулися віч-на-віч обидві сили, та Вершулл, намацавши найслабкіше місце, спрямував туди головний удар і, розірвавши цеп, відразу вискочив ворогові в тил. Однак не затримався там і як ураган понісся до обозу, нітрохи не піклуючись, що ординці не забаряться кинутися навздогін.
Старі служиві, що спостерігали з валів за цим маневром, не випускаючи з рук зброї, били себе по стегнах і кричали:
– Тільки князівські ротмістри так у бій ведуть, побий їх грім!
Тим часом кіннотники Вершулла, врізавшись гострим клином у кільце, що оперезало обоз, пробили його, як стріла груди воїна пробиває, і миттю опинилися в татар за спиною. Тепер замість двох сутичок закипіла одна – зате з подвоєним завзяттям. Чудовим було те видовище! Посередині рівнини обоз, немов пересувна фортеця, вивергав вогонь і викидав довгі смуги диму, а навколо люто клекотіло чорне клубище, як гігантський вир, по краях якого носилися коні без вершників, а зсередини чувся тільки шум, ревіння, гуркіт самопалів. Одні стоять стіною, інші прагнуть перескочити цю стіну… Мовби загнаний кабан, що, ошкіривши білі ікла, відбивається від розлюченої собачої зграї, захищався настигнутий хмарою татар обоз, спонукуваний відчаєм і надією, що з табору прийде більш відчутна, ніж Вершуллова, підмога.
І дійсно, незабаром на рівнині замигтіли червоні мундири драгунів Кушеля та Володийовського – здавалося, вітер поніс по полю червоні пелюстки маків. Доскакавши, немов у чорну лісову хащу, кинулися драгуни в гущавину татарської раті й миттєво зникли з виду, тільки сильніше заклекотів вир. Дивувалося воїнство на валах, чому князь не шле відразу достатньо людей на виручку оточеним, але він зволікав навмисно, щоб жовніри могли навіч переконатись, яке він до них привів підкріплення, – так Ярема розраховував підняти дух війська і до ще більших випробувань підготувати.
Але тим часом рідшою зробилася стрілянина обозників – мабуть, вони вже не встигали заряджати мушкети або розжарилися стволи; зате татари волали все голосніше, і князь нарешті дав знак: три гусарських корогви, одна – його власна – під командою Скшетуського, друга – старости красноставського і третя, королівська, на чолі з Пігловським, вийшовши з табору, ринулися в бій. Немов обухом ударивши, вони розірвали вороже кільце, зім’яли бусурманів, розсіяли по рівнині, відтіснили до лісу і, завдавши нового удару, відігнали від табору на чверть милі; обоз же, що його вітали радісними вигуками, під гуркіт гармат благополучно досяг окопів.
Одначе татари, пам’ятаючи, що
