Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Господи помилуй! Так вони з князівною все одно що в пастку потраплять.

– Редзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханські чамбули їх не оточили. Я, зізнаюся вам, на нього дуже надіюсь.

– Дай-то Боже!

– Малий, наче лисиця, хитрий. Уже на що ви, пане, на вигадки мастак, а він вас перевершить, мабуть. Скільки ми ламали голови, як князівні допомогти, і зрештою опустили руки, а з’явився він – усе відразу пішло на лад. І тепер вужем проповзе – зі своєю шкурою либонь теж шкода розлучатися. Не будемо втрачати надії та покладемося на волю Господню: скільки вже разів Усевишній князівні посилав порятунок! Пригадайте, як самі мене підбадьорювали, коли Захар приїжджав у Збараж.

Заглобу ці слова невеличкого лицаря дещо втішили, і він поринув у роздуми, а потім знову звернувся до друга:

– Ви про Скшетуського в Кушеля не запитали?

– Скшетуський уже в Збаражі і здоровий, слава Богу. Разом із Зацвілиховським од князя Корецького прибув.

– А що ми йому скажемо?

– У тім-то й штука!

– Він, як колись, вважає, що князівну в Києві вбито?

– Так і вважає.

– А Кушелю або кому іншому ви говорили, де ми були?

– Нікому не говорив: спершу, вирішив, із вами треба порадитися.

– На мою думку, ліпше поки що мовчати про все, – сказав Заглоба. – Не дай Боже, потрапить дівчина до козаків або татар – Скшетуський удвічі більше страждати буде. Навіщо роз’ятрювати рани, що підгоїлися?

– Виведе її Редзян. Головою ручаюся!

– І я б своєю з охотою поручився, та тільки лихо нині по світу як чума гуляє. Не будемо нічого говорити і покладемося на волю Божу.

– Що ж, нехай буде так. А пан Підбийп’ятка Скшетуському не проговориться?

– Погано ж ви його, пане, знаєте! Він слово честі дав, а для литовської нашої жердини довготелесої нічого святішого немає.

Тут до друзів приєднався Кушель, і далі вони їхали разом, гріючись у перших променях сонця, що вставало, і розмовляючи про справи суспільні, про прибуття в Збараж регіментаріїв на настійну вимогу князя Яреми, про швидкий приїзд самого князя і неминучу вже, страшну війну з раттю Хмельницького.

Розділ XXIV

У Збаражі Володийовський і Заглоба знайшли всі коронні війська зібраними в очікуванні ворога. Був там і коронний підчаший, що прибув із-під Старокостянтинова, і Ланцкоронський, каштелян кам’янецький, що донедавна громив ворога під Баром, і третій регіментарій, пан Фірлей із Домбровиці, каштелян бєльський, і пан Анджей Сєраковський, коронний писар, і пан Конєцпольський, хорунжий, і пан Пшиємський, генерал від артилерії, особливо досвідчений стосовно штурму міст і спорудження укріплень. І з ними десять тисяч кварцяного війська, не враховуючи декількох корогов князя Яреми, що колись іще в Збаражі квартирували.

Пан Пшиємський із півдня від міста і замку, за двома ставками і рікою Гнізною, розташував табір, що укріпив за всіма правилами іноземного фортифікаційного мистецтва; тепер штурмувати табір можна було тільки в лоб, тому що з тилів його захищали ставки, замок і річка. Тут регіментарії мали намір дати відсіч Хмельницькому і затримати навалу, поки не приспіє король з іншими військами та шляхетським ополченням. Але чи здійснимим був такий задум при нечуваній моці Хмельницького? Багато хто в цьому сумнівався, на підтвердження своїх сумнівів виставляючи вагомі доводи і серед них той, зокрема, що в самому таборі справи були кепські. Насамперед, між воєначальників накопичувалася прихована ворожнеча. Регіментарії прийшли в Збараж не по своїй волі, а лише на настійну вимогу князя Яреми. Спочатку збиралися вони оборонятися під Старокостянтиновом, але, коли пройшла чутка, начебто Ярема згоден приєднатися до них тільки в разі, якщо місцем зустрічі з ворогом буде обрано Збараж, воїнство без тривалих роздумів оголосило королівським полководцям, що бажає йти в Збараж і ніде більше битися не буде. Не допомагали ні умовляння, ні авторитет сановників, і незабаром регіментарії зрозуміли, що, коли й надалі будуть упиратися, військо, починаючи від важкої гусарської кавалерії й закінчуючи останнім іноземним вояком, залишить їх і збіжиться під прапори князя Яреми. То був один із сумних, досить частих на ті часи прикладів непокори, породжуваної багатьма причинами: бездарністю воєначальників, взаємними їхніми розбратами, панічним страхом перед міццю Хмельницького і небувалими доти поразками, особливо розгромом під Пилявцями.

Так що довелося регіментаріям рушити в Збараж, де, хоча призначені вони були самим королем, їм належало хоч-не-хоч віддати владу Вишневецькому: йому і тільки йому погоджувалося підкоритися військо, тільки з ним готове було йти в бій і загинути. Але поки справжній цей вождь не прибув у Збараж, тривога серед воїнства росла, дисципліна украй розхиталась, у серця закрадався страх. Уже відомо було, що Хмельницький, а з ним хан ідуть із такою силою, якої не бачили з часів Тамерлана. Мовби лиховісні птахи, зліталися до табору все нові й нові чутки, одна страшніша за іншу, і підточували непохитність вояцького духу. Зростали побоювання, як би раптовий спалах загальної паніки, як це було в Пилявцях, не розсіяв останніх загонів, які ще перепиняли Хмельницькому шлях до серця Речі Посполитої. Полководці самі втрачали голову. Суперечливі їхні накази або зовсім не виконувались, або виконувалися з небажанням. Воістину сам тільки Ярема міг відвернути лихо, що нависло над табором, військом і всією країною.

Заглоба та Володийовський, прибувши в місто з корогвами Кушеля, негайно підхоплені були виром табірного життя: не встигли вони з’явитися на майдані, їх оточили офіцери різних частин і навперебій заходилися випитувати, що чутно. Побачивши полонених татар, цікаві підбадьорилися. «Поскубли татарву! Полонених привезли! Послав Господь вікторію!» – повторювали одні. «Татари підходять – і Бурляй із ними! – кричали інші. – До зброї! На вали!» І понеслася по табору новина, а заразом виростала в розмірах здобута Кушелем перемога. Юрба навколо бранців збільшувалася. «Постинати бусурманам голови! – лунали крики. – Що ще з ними робити!» Запитання посипалися, мов сніговій, але Кушель відповідати на них не захотів і вирушив із реляцією на квартиру до каштеляна бєльського. На Володийовського ж і Заглобу тим часом накинулися знайомі з «руських» корогов, а вони, як могли, ухилялись: обом не терпілося скоріше побачитися зі Скшетуським.

Відшукали вони його в замку в товаристві старого Зацвілиховського, двох місцевих ксьондзів-бернардинців і Лонгинуса Підбийп’ятки. Скшетуський, забачивши друзів, ледь зблід і заплющив на секунду очі: занадто багато хворобливих спогадів сколихнулося в ньому, тільки вони з’явилися. Одначе вітав приятелів спокійно