Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Чи зрозумів її? Можливо, бо зовсім не протестував, коли загадала вже зараз піти собі додому. На сходах спробував ще пожартувати:

— Добрі боги мстяться на нас, що в цей гарний вечір піддались меланхолійним настроям…

Незнайомої не було вже на вулиці. Марта й Антін подивилися одне на одного і розсміялися досить вимушено. Забейко сказав начебто винувато:

— І хто б то сказав, що ми дамо себе так обдурити. Наша незнайомка мала рандеву з якимсь хлопчаком, а ми, тобто ти припустила… Ні, Мартусь, старість має сумні закони…

Небагато випадків було таких, щоб Антін і Марта, незважаючи на те, що мали необмежений вільний час аж до ранку, розлучились і йшли своєю безцільною дорогою.

Забейко опинився в парку. Була саме пора, коли кущі і дерева змагалися в довгості тіней і люди, відбувши гаряче пополудні в кам’яницях, сходили підвечір у тінь до парку.

«Так… так… — подумав Забейко, — можливо, що багато є на світі таких, що їм пленер не до лиця…»

Він намагався звільнитися хоч на часинку від своєї особи. Ціле життя, день і ніч, уві сні і наяву, бути скованим ланцюгом з одним і тим самим чоловіком, ціле життя оглядати світ і людей тільки через його зіниці, ціле життя плутатись думками в колі одного і того самого виміру і не здобутись чогось, що могло б нарешті змести з лиця землі ту глупу приповідку, мовляв, від себе не втечеш. А втім, утеча від себе самого — це все-таки гідніше від того стану, в якому перебуває він уже яких п'ятнадцять років. Є деякі справи в житті доктора Забейка, існування яких признати він не має просто мужності. Вони тяжать на його душі підсвідомо, затруюють йому кожну хвилину життя, а проте він завжди, коли думка навернеться в їх бік, намагається хитро перескочити їх, відвернути голову від них і, повний сорому й упокорення, вдати, що не добачає їх.

— Перепрошую!

Здригнувся від самого звуку цього голосу так, що цигарка в його пальцях втратила рівновагу. Ще більше зніяковів, побачивши малу незнайому на лавці біля себе. Виходить, те дівча таки слідкувало за ним.

— Прошу.

Вже оволодів собою, але щось наказувало йому бути чуйним, як біблійному вужеві.

Мала жіночка, глипнувши кінчиком вій на Забейка, ображено відвернула голову в протилежний бік. Вгору піднесена голова давала вільну дорогу лінії, що бігла серединою шиї, підборіддям і м’яко поєднувалася з лінією носа і чола. Лінія була чиста і шляхетна у формі.

Незнайома дівчина починає бавити його. Інакше не міг назвати своєї уваги щодо цієї малої. Вона видалась йому такою дитячою і такою, по суті речі, дурненькою, що брала його охота звернутись до неї через «ти» і посварити суворим тоном, щоби не витворяла дурниць, а повернулась додому і попросила пробачення в мами й тата.

«Скільки літ може вона мати?» — знову подумав, і раптом йому здалося, ніби звалилась на нього широка темна стіна. Стіна була легка, не здушила його, але відчув, що забракло йому повітря і світла. Пробі! Ця мала буде в віці його доньок! Діти, — подумав і злякався, — невже ж він докотився до того віку, коли людина починає інстинктивно шукати нащадків по собі? Діти… що це таке? Чому саме сьогодні так настирливо обсідають його спогади про них? Марта, та золотиста Марта, зі своїм трохи шепелявим язиком помітила сьогодні, що він сивіє. Справді! Не раз жартували вони на тему її молодості і його перезрілого віку, але завжди жарти ці викликали ще більшу ніжність його до неї. Почував таку ніжну вдячність до тої дівчини. Вдячність, яка є єдина в своїм роді, її може знати тільки літній чоловік, закоханий у молоду дівчину. Коли Марта не раз гладила своєю блідою рукою його голову, почував, що нема жертви, якої не поніс би для неї. Любов? Прив’язаність? Ні. Передусім вдячність. Сьогодні її зауваження вкололо його так, що досі чує той біль. В її голосі було забагато сумної поваги. Ще ніколи не бачила його в пленері. Незважаючи на біль, прийняв її зауваження як осторогу вищої сили. Увага, докторе Антон Забейко! Увага! Твій вік доходить до роздоріжжя і має вибрати: або статечність старості, або карикатуру спізненої молодості. Здригнувся. Закоханий у форми, хоч сам не митець, зате з мистецьким чуттям, він органічно не любив карикатур, навіть таких, що з глибшим змістом.

Спізнена молодість має в собі ще щось більш неприємне від власної карикатури: це смішність. Не треба посилатись на образи: немолодий ловелас у рукавичках глясе, з моноклем в оці. Скільки разів мали ми приємність оглядати такий образ в гумористичних журналах і веселих календарях? І знову почув біль у серці: Марта мала рацію. Чи можна дивуватись, як відтепер обдаровуватимуть його співчуттям чи навіть милосердям. Сміятися йому хочеться. І то ще як. Розповісти цілу історію цій малій і реготатися разом з нею так, щоб аж ногами притупцьовувати. Милосердя! З гордістю і без самохвальства може признатися: слово це щодо його особи зовсім чуже для нього. Не знає його зовсім. Навіть коли йшлося про інших, то любив тому чи іншому зробити товариську послугу. Але милосердитись? Що це значить? Мав собі органічне почуття гордості, чи то пак суворої справедливості, якого не міг відректися. Саме оця сувора справедливість у сполуці з гордістю вплинула так багато на події, що сталися чотирнадцять років тому. Не потрапив бути справедливим, і від цього все ринуло в прірву. Обминав у своїх спогадах той час і зв’язані з ним події; як кущ тернини на стежці, але тепер, саме тепер… саме навернувся до них.

Ельвіра… ні, нічого не єднало його з тою гарною людиною, крім тої слабості, що її має до всіх артистів. Почував себе іншим в її товаристві. Цінував її гру і голос. Сердився не раз у душі на неї, коли давала йому нагоду бачити її такою людяною і звичайною. Розповідала йому не раз про свої контракти, про торги з директорами, про кравчих і кравців. Усього шість тижнів зналися…

Скінчилися його військові вправи, і він від’їхав додому з тим, що пообіцяв Ельвірі «зробити візит разом з жінкою в її мешканні в місті».

Так добре пригадує собі: разом з Ельвірою вибрали тоді для його жінки срібну жіночу торбинку. Появились саме тоді і були дорогі, як новинка. Дітям купив однакові рожеві з газу капелюшки, їхав додому, повний надії і найніжнішої туги. Так любилися ще з Галею тоді! В поїзді часто заплющував