Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Подвойський пройшов за ним і причинив за собою вихідні двері.
Коцюбинський залишився як був. Хвилювання розпинало йому груди, і щось велике–велике — все збільшуючись та збільшуючись — росло і росло йому в грудях — наче ріс, більшав і звеличувався він сам. Негайно! Іти! Діяти! Цілого себе, ціле своє життя — кожний порух, кожний подих — тільки боротьбі!..
Десь за мурами будинку на вулиці чахнув автомобільний мотор, ще раз чахнув і тоді захурчав — і зразу ж хурчання почало стишуватись — віддалятись. Ленін поїхав.
Двері відчинились, і ввійшов Подвойський.
— Ти іди, Юрко, — сказав він, — прийдеш сюди ж завтра вранці: зараз я маю відправити по одному всіх членів ЦК. — Він посміхнувся. — Діла буде на цілу ніч! Завтра вранці, о дев'ятій. Іди! Хлопці тебе пропустять… — Він посміхнувся ще раз. — Таки поговорив з Іллічем! Ех, ти!.. Майже на десять хвилин затримав…
— Миколо Ілліч! — скрикнув Коцюбинський. — А в дорозі все буде гаразд? Машина безпечно приставить Леніна?…
— Все буде гаразд. Забезпечено!.. Ну, ну! — вже розсердився Подвойський. — Кажу тобі: йди!
На вулиці Коцюбинський спинився на мить біля двох червоногвардійців, що чатували на розі, — прикурити. Йому кортіло заговорити з ними, розповісти, як він говорив зараз з Леніним і що сказав йому Ілліч. Так багато було зараз в ньому, в Юркові, що цього багатства не можна було тримати тільки для себе, воно рвалося геть — треба було поділитись цим багатством. Але вартові тільки приязно кивнули до нього, посміхнулись і махнули рукою.
Один мовив:
— Ти вже, браток, не гнівайся, що трохи пом'яли боки: сам розумієш…
Другий:
— Іди, йди! І так Микола Ілліч гніваються…
Юрій пішов.
Тепер вже за ним ніхто не йшов назирці, і вулиці були зовсім пустинні — западала ніч. Білі ночі вже минули, але однаково ще й зараз, після десятої, тільки–тільки смеркало. Було зовсім тихо навкруги — тут, у вуличках Виборзької сторони, але десь далеко, в центрі міста, раз у раз зривалася кулеметна черга або один за одним гримали постріли гвинтівок. І зразу вщухали. І тоді єдиним звуком тут було тільки грохкання Юрієвих чобіт по вибоїстому брукові.
Тихо було в розбурканому, але зараз причаєному місті — будинки вздовж вулиці обаполи здіймались у химерному петроградському смеркові, як неживі, наче нагло матеріалізовані й враз зачаровані, закам'янілі привиди. Вони були зовсім близько, а здавалось — лише бовваніли вдалині.
Юрій ступав широкими кроками, гучко грохкав підборами об каміння, вільно позирав навкруги — був вів наче один у пустинному місті, але в серці у нього, в душі неначе вміщався цілий світ, багато–багато людей, і він відразу з усіма гомонів. Він говорив зараз душею і серцем з цілим світом. Прекрасно було жити на землі! І нема кращої мети в житті, як єдина мета: щоб життя на землі стало прекрасним!
Перед Лісним проспектом він побачив заставу.
Впоперек вулиці вишикувалося кілька постатей у шинелях, на кожному з тротуарів стояли ще гуртки військових.
Чия застава? Це були не червоногвардійці, але ж могла бути й якась революційна частина. Втім, коли це були й війська, вірні Тимчасовому урядові, Юрієві не було підстав остерігатися: він простує до себе в полк і випущений щойно з–під арешту, згідно з загальною домовленістю з Тимчасовим урядом.
Юрій пішов просто на заставу.
— Хто такий? — пролунало зразу ж, і від групи на тротуарі відокремився офіцер з кількома юнкерами.
Юрій подав своє посвідчення з полку.
— Т–так!.. — протяг офіцер, пильно вивчивши посвідку, ще пильніше придивившися до рубця через Юрієву щоку. — Комітетчик?
— Так точно!
Юнкери обступили їх і мовчки позирали — похмуро на Коцюбинського, запитливо — на офіцера.
— «Увольнительный»? — понуро запитав офіцер.
Юрій пояснив: «увольнительного» з частини він не має, бо, по–перше, останнім часом «увольнительные билеты» взагалі перестали практикувати, а по–друге…
— Перестали практикувати, — злобно прошипів офіцер, — по розкладених, анархічних, збільшовизованих частинах! А від учорашнього дня «увольнительные» знову заведені по всіх частинах гарнізону. Від учорашнього дня жоден військовослужбовець не має права залишити свою частину і вийти в місто без «увольнительного» — вам це відомо?
— Ні, — відказав Коцюбинський, — це мені невідомо, бо, по–друге, я тільки зараз звільнений з–під арешту, згідно з домовленістю уряду з…
Юнкери загомоніли і, стукаючи прикладами гвинтівок об каміння, посунули ближче.
— Ax, — скрикнув офіцер, — з–під арешту! З тих самих, з заколотників, з бунтівників, з більшовиків?! Ось звідки в тебе ця позначка на морді! А я дивлюсь…
Він відхилився, раптом розмахнувся і з усієї сили вдарив Юрія в обличчя.
Юрій заточився, мало не впав.
— Як ви смієте!! — крикнув він і, вирівнявшися на ногах, кинувся до офіцера.
Але кілька юнкерів вже повисли в нього з обох боків на плечах.
— Ви відповісте! — крикнув ще Юрій. — Я звільнений згідно з домовленістю! Ви — негідник!
Офіцер розмахнувся і вдарив Юрія вдруге. Юнкери кинули його на землю.
— Сволота! Комітетчик! Більшовик! Взять його! В друге комендантське! На Інженерну вулицю!.. — Офіцер копнув ще Юрія ногою і заверещав, злобно регочучи: — По