Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

— Громадяни! Це пан комендант, і вони дуже раді з вами познайомитися…

«Отаке! — подумав Льонька. — Бухгалтерша розуміє по-німецьки!..»

А Ліщинська погордливо озирнула натовп і заспішила перекладати офіцерові слова:

— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера прийшла сюди, щоб звільнити вас, тобто нас, від більшовицького рабства…

— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера наведе у вас, тобто у нас, справедливий порядок…

— Пан комендант кажуть, що вони поважають чесних громадян і не потерплять більшовицьких шпигунів, диверсантів і злодіїв. Хто не скориться новому порядку, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою на дереві, тобто на стовпах…

— Пан офіцер кажуть…

Словом, ще довго казали пан комендант, і стало ясно, що треба негайно здати німцям вогнепальну зброю (і де вона візьметься у колгоспників?), негайно приступити до роботи, негайно вивезти зерно, негайно відправити половину робочих коней для потреб переможної німецької армії, негайно… Кожне «негайно» кінчалося: «а хто чинитиме опір, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою…»

Комендант слухав переклад своєї промови і задоволено гладив кобуру нагана.

— Які будуть питання? — повела гострим носом Ліщинська.

Вже стемніло, і людський натовп здавався у сутінках холодною мовчазною стіною. Було тихо, і чулося навіть, як дзвенять комарі.

— Ну, сміливіше, пан комендант раді відповісти…

— Нє, слухайте сюди! — вихопилося раптом з натовпу. — Як нащот земельки? Обча буде, значиця, чи вотдель…

Хтось, мабуть, турнув Швайку, бо він, гикнувши, подавився на слові.

— Да, нащот земельки, — підтакнув Федоренко.

Біловусий офіцер поважно плямкнув губами.

— Пан комендант кажуть, що ви, тобто ми, як вільні громадяни, маємо визначити самостійно: чи будемо хазяйнувати в общині, чи індивідуально…

— Ну як же?.. Гуртом… гуртом, — похмуро відгукувались жінки. — Куди нам… самим?

Озираючись, табунчанці стали поспішно розходитись, і кожен відчував за своєю спиною чужу невідступну тінь. Швидко впала на землю ніч, і в густій темряві загубилася сільська вуличка, потонули, щезли лапаті дерева, власне не дерева, а зрубане гілля, яким були замасковані притихлі німецькі гармати й танки.

Першою перемогою, яку здобули німці в Табунчанському, був розгром колгоспної пасіки.

На Нерубаївці, у вишневому садку, стояла добра сотня вуликів. Літом, коли сходить сонечко, коли в лузі тихо й парко, а трави пахнуть медом, в таку пору чисте, проціджене крізь густу марлю садів повітря наповнюється радісним гудінням. Цілими роями вилітають бджоли по нектар, і здається, від пасіки в берег тягнуться золотаві тремтливі нитки. Назустріч цьому потокові — вгору, до саду — рухається інший; отак іди за бджолиною трасою і потрапиш до вуликів.

Поліщуки не бачили, як німці громили пасіку. Але, за переказами очевидців, то була грандіозна битва.

Завойовники провели операцію за всіма правилами німецького воєнного мистецтва. Спочатку в наступ пішла могутня техніка. Як розлючені леви, рвонулись машини в сад, гнули й трощили вишеньки, перекидали вулики. Потім піднялася піхота і за димовою завісою сипонула на лінію вогню. Безстрашні штурмовики, відбиваючи нальоти крилатого противника, рачки й на череві підповзали до вуликів, хапали пахучі рамки і, зойкаючи від бджолиних укусів, набивали роти вощинами, а потім облизували розпухлі, зліплені медом руки.

За годину пасіка була спустошена. Заодно штурмовики розваляли й теплицю, де взимку перебували бджолині сім’ї. Після цього побоїща з десяток німецьких вояків, забинтованих з ніг до голови, відлежувались у польовому госпіталі.

Коло пасіки, а точніше — тепер коло її руїн, жив Адик Ліщинський. Валько все частіше задумувався: «Що воно за птиця — Адик?» Та й Льоньку він зацікавив, особливо після того, як його мати виступила в ролі перекладачки. І от брати зібралися до Адика. Хотілося, крім того, подивитися, що зробили німці на пасіці.

Хлопці сиділи на розваллі глиняної теплиці. До них непомітно підійшов Адик. Він був у новій кремовій сорочці, в коротких штанцях. Ріденький білий чубчик акуратно зализаний назад. Адик став ніби ще худіший — гостре зеленкувате лице, глибоко запалі світлі очі.

Сідаючи поряд з Поліщуками, Ліщинський поважно покректав і, мов ненавмисно, підсмикнув рукав сорочки. На його руці блиснув маленький годинник. Адик відкинув назад голову, підніс руку до очей:

— М-да, вже пів на третю…

Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак…

Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаївських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник.

Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів’ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі.

Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика.

— А де ти взяв… годинника?

Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби:

— Пан комендант подарували. В нашій хаті, знаєте, штаб… М-да, штаб розмістився.

«Пан комендант подарували, — повторив Валько про себе. — Бач, у матері навчився!» Кулак засвербів ще дужче.

— Значить, подарували? — спокійно допитувався Валько.

— М-да… Для них це дрібнички. То в нас, знаєте, голим тілом світили. А німці живуть — ого! У кожного машина, а, то й дві, дім цегляний, добра того — під стелю.

— Ясно! — сказав із притиском Валько.

— Ясно! — підтвердили хлопці. Льонька побачив, що вони переморгуються між собою і таємниче кивають на Адика. Ліщинський, не помічаючи того, торохтів далі:

— Ми, знаєте, відсталий народ. Живемо отут, як в печерах. А німці дадуть нам машини, ну, кожному — і