Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех

який цілком нормально ставився до інцесту, я був таким же божевільним, як і її мати на перших стадіях, вона мене, здається, не любила, а тому без попередження перевезла до мене свої речі, а одного разу її чоловік збагнув, що йому немає кого пиздить, а пиздить її божевільну маму нецікаво, він прийшов обдовбаний до мого двору і стояв під моїм вікном, кличучи її. Та вона не вийшла, тому що розуміла, що зараз її будуть валити на очах у її співмешканця. І я не виходив, і тоді він розбив скло у кватирці. І це добре, що був лише кінець серпня, а так, то ми б замерзли в повну сраку. До мене почали приходити мої друзі, приносили якесь бухло, бухали разом із нею і навіть, я в цьому впевнений, іноді натягували її, коли вона була повністю вгашена.

А потім посадили її брата, а ще потім померла її божевільна мати, а ще потім її чоловік змінив наркоту на бухло і пропив ту хату, де вона мешкала, і тепер нічого не залишається, як тримати її в себе. І я тримаю, і до мене приходять колеги, приходять її колеги, тому що вона влаштувалась медсестрою в міську лікарню, і всі ті тьотьки і дядьки доводили мене до сказу, тому що вони влаштовували в мене вдома п’яні оргії.

І вже десь під Новий рік, коли я скорився і теж почав бухати, я зрозумів, що коритися нестерпній долі ще зарано, необхідно ще поборотися, залишилося не так багато часу, молодість підходить до кінця, невдовзі залишиться один лише маразм...

І я пішов на концерт.

2

На концерт мене ніхто не впустив. Не впустив не тому, що я так уже погано виглядаю, але тому, що у мене, по-перше, не було квитка, а коштував він, здається, півсотні, а по-друге, у книжковій кав’ярні, де відбувалося дійство, було стільки народу, що не працювали навіть офіціанти. Концерт мав досить аритмічний характер. Усім відомий гурт «Дохлий Когут» мав грати старі (а які ще?) тєми, які він, я маю на увазі «Дохлого Когута», і грав. Навколо мене зібралася невеличка група людей, яким також не стало місця в кав’ярні. Ми притислись до скла, яке, слава  яйцям, було досить прозорим, і мали змогу спостерігати за всім через те прозоре, але подвійне скло.

Усі чекали на Андруховича, але він не з’явився, усі чекали на халявне пійло, але усі ж інтелігенти, мать його. У честь дійства я придбав пачку «лакі-страйк», який палю лише під час надто важливих для мене обставин, що виникають у різні періоди мого життя.

Ми аплодували, кричали, міняли позиції, переминалися з ноги на ногу, безперервно палили. Я пригощав усіх модними цигарками й радів тому, що маю змогу радіти й пригощати. Близько десятої вечора, коли концерт дійшов свого апогею, до нашої цілком українізованої, національно свідомої компанії підвалили два п’яних чуваки, яким ми щиро, на скільки може дозволити наша українізованість і національна свідомість, зраділи.

— О! — кричали ми. — Приєднуйтесь, у нас тут цей, як його, перформанс, у нас тут хороше, щоправда, на вулиці, але через  скло, хоч і подвійне, теж непогано чутно.

— Да! — сказали ті два п’яних хлопці приємної подоби і заговорили про українську літературу.

Один із них мав широкі штані, багато лаявся матом і зовсім  не був схожий на такого класного, національно свідомого та українізованого, як ми. Але, зрештою, яка різниця, коли там, за подвійним склом, у клубах диму й пивних випаровуваннях, лабають чи не найбільші національно свідомі музиканти.

Я попросив хлопця, який багато лаявся лаятися менше, адже серед нас дівчата.

— Як тебе звати? — запитав я його.

— Андрій, — каже мені Андрій.

— А я — Данило. У мене до тебе прохання...

— Зрозумів, — відповів Андрій, — припиняю...

— Правильно, — кажу, — серед нас дівчата, а ми, як-ніяк, українці. Шануймося.

У той момент я подумав, а чи досить національно свідомо я виглядаю.

Мабуть, що досить, тому що Андрій припинив лаятись і перестав розносити Забужко. Очевидно, він там найрозумніший, у їхній компанії...

У того іншого, який розмовляв чистою, свідомою українською, були дивні літературні замашки і спирт. Спирт ми одразу розбавили у цілодобовій аптеці через дорогу й почали пити. Пили найбільш свідомі українці. Ми пили той спирт, а він усе не закінчувався.

— Як тебе звати? — питаюсь я у того начебто свідомого, у котрого виявився нескінченний запас спирту.

— Артем, — говорить він до мене.

— Дуже приємно, Артеме. Я — Данило.

Ми бухали ще з півгодини, я розповідав Артему і Андрію про своє нещастя, про ту, припустімо, Свєтку, про її чоловіка, про себе, про те, що журналіст із мене галімий і що зачіска у мене, як в Іво Бобула.

— Тільки, — каже мені Андрій, — у Бобула плішини немає.

Я з ним погодився і почав горланити, почав чіплятися до національно свідомих братів та сестер, стукав у подвійне скло, вимагав музикантів вийти на вулицю і лабати для нас, найбільш свідомих.

Я був п’яним. Я вже сам лаявся, Андрій мене  підтримував, а хтось із дівчат плював на плішину. Хтось заливав у кишені батькового пальта сірого кольору звідкись узяте пиво, потім я геть роздягнувся, палив «приму класичну», намагався продати фіат за сорок злотих якомусь свідомому поляку. Той вилаявся і назвав мене дзєрьмом.

Музики з «Дохлого Когута» грали вже не так жваво. Я намагався їх підбадьорити, кричав і лаявся, лаявся і кричав, якогось дідька вигукував «Віва Путін!», а вслід ненавмисне, принаймні мені так здалося, я зволів відпиздити Артема й Андрія за їхню недостатню національну свідомість, і, як тільки я замахнувся на Артема, пролунав березневий грім, розступилися сніги, і я перестав бачити на ліве око, за чим відчув різкий біль. Правим оком зумів розгледіти, як у Чайки лопнула струна, а потім відчув болючий удар по правому оку, потім по нирках, потім у ніс. Мене б’ють, подумав я у ту хвилину.

— Хлопці! — кричав я. — Не бийте!

І тоді я зрозумів, що мене б’ють уже не Артем з Андрієм, а якісь  свідомі поляки. Я непевно чую польську мову, тупотіння навколо мене, стогін, крізь подвійне скло до мене долинають думки Чайки, який криє матом усіх національно свідомих разом зі мною, криє матом свою дешеву гітару, усіх, хто зібрався послухати «когутів», він криє своє