На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк

Ротний командир спускається до нас і розповідає, що зруйновано два бдіндажі. Побачивши командира, новобранці зовсім заспокоюються. До того ж він каже, що сьогодні ввечері спробують підвезти нам їжу.

Новина звучить приємно. Ніхто, крім Тьядена, про це й не думав. Зовнішній світ потроху наближається до нас; якщо підвезуть їсти, то, мабуть, справа не така вже й кепська, — міркують новобранці. Ми не заважаємо їм так думати, хоч самі гаразд знаємо, що їжа — це так само важливо, як снаряди, і тільки тому її мусять сюди доставити.

Однак це не вдається. Висилають іще солдатів. Але й вони змушені повернутися. Нарешті з солдатами йде Кач, проте і він нічого не може зробити. Ніхто не годен прорватися крізь цей вогонь: він такий щільний, що миша не проскочить.

Ми затягуємо ремені собі ще дужче, а кожну скибку хліба жуємо довго, втричі довше, ніж звичайно. Та дарма, цього нам однаково замало. Страх які ми голодні. В мене ще зостався шматочок хліба; м'якуш я з'їдаю, скоринку ховаю в харчову торбину, а потім потроху її смокчу.

Ніч нестерпно довга. Ми не можемо заснути, дивимося поперед себе збаранілими очима й куняємо. Тьяден шкодує за тими шматками хліба, що їх обгризли пацюки, а ми повикидали. Треба було б їх сховати, тепер кожен би з'їв. Води нам теж бракує, хоч можна ще терпіти.

Удосвіта, коли ще зовсім темно, у нас знімається метушня. Крізь вхідний отвір до нас уривається зграя пацюків, що рятуються втечею, вони починають мерщій видряпуватися на стіни. Кишенькові ліхтарики освітлюють усю цю метушню. Солдати здіймають галас, лаються, б’ють пацюків. Це вибух люті та розпачу, що накопичилися за багато годин. Обличчя лихі, перекривлені, руки б'ють, пацюки вискають, ми вже не можемо спинитися, здається, от-от кинемося один на одного.

Цей вибух люті нас геть знесилив. Ми лежимо і знову чекаємо. Просто дивно, що в нашому сховищі немає ще втрат. Це одне з небагатьох глибоких сховищ, які ще не зруйновані.

До нас залазить унтер-офіцер, у руках він тримає хлібину. Все-таки вночі трьом нашим солдатам пощастило проскочити й принести трохи харчів. Вони розповіли, що вогонь не меншає і сягає аж до позицій нашої артилерії. То просто загадка, звідки в них там стільки гармат.

Нам доводиться чекати, чекати. Вдень відбувається те, чого я й боявся. В одного з новобранців — нервовий напад. Я вже давно придивлявся до нього: він занепокоєно рухав щелепами і стискав чи розтуляв кулаки. А таких зацькованих, вирячених очей ми бачили вже багато. За останні години він тільки зовні ніби став спокійніший. Здавалося, що він осів, як трухляве дерево.

Тепер він підводиться, намагається непомітно проповзти до виходу, на мить спиняється, а тоді повзе мерщій геть. Я присуваюся до нього й питаю:

— Куди це ти?

— Я зараз повернуся, — відповідає він і хоче мене проминути.

— Зачекай трохи, вогонь уже вщухає.

Він дослухається, на якусь хвилину очі в нього яснішають. А тоді в них знову з'являється тьмяний блиск, як у скаженого собаки. Він мовчки відштовхує мене.

— Хвилинку, хлопче! — гукаю я.

Кач уважно стежить за нами. Саме тієї миті, як новобранець мене відштовхує, Кач хапає його, і ми тепер удвох міцно тримаємо хлопця.

Він одразу ж починає репетувати:

— Пустіть мене, пустіть мене вийти, я хочу звідси вийти! Він нічого не слухає, б'ється у нас в руках, із заслинених уст зриваються слова, нерозбірливі, безтямні. Це напад того страху, коли солдат боїться бути в сховищі, йому здається, що тут він помре від задухи, тож прагне тільки одного — вибратися звідси. Якби ми відпустили того новобранця, він, не ховаючись, побіг би, куди очі світять, Він уже не перший.

Очі в хлопця закочуються, і він так борсається, що нам немає іншої ради, як відшмагати його, аби він отямився. Ми робимо це швидко, безжально і домагаємося того, що він сидить тепер тихо. Інші новобранці, які все бачили, аж зблідли; ми сподіваємося, що це їх трохи настрахає. Такий ураганний вогонь — затяжке діло для бідолашних; із збірного пункту новобранці відразу попали в таку веремію, що тут і досвідчений чоловік міг би посивіти.

Після цього випадку задушливе повітря у сховищі нас іще дужче дратує. Ми сидимо наче в могилі й тільки чекаємо, коли нас засипле.

Зненацька над нами несамовито реве й вибухає, сховище тріщить з усіх боків — це просто в нього влучив снаряд, та, на щастя, не дуже важкий, і бетонна стеля витримала. Лунає якийсь металевий, жахливий скрегіт, стіни хитаються, гвинтівки, каски, земля, болото й курява здіймаються вгору. Ззовні просочується густий дим, він пахне сіркою. Якби ми сиділи не в цьому міцному бліндажі, а в одному з тих легеньких сховищ, що їх тепер взялися будувати, ніхто б із нас уже не жив.

Та все-таки цей вибух завдав нам чимало лиха. Той новобранець знову заходився бешкетувати, а до нього приєднуються ще двоє. Один із них виривається й тікає геть. Ми морочимося з двома іншими. Я кидаюся за втікачем і вже міркую, чи не стріляти йому в ноги, — аж тут знову розлягається посвист, я падаю на землю, а коли підводжуся, то стіна траншеї вся обліплена гарячими скалками снарядів, шматками м'яса й лахміттям. Я лізу назад, до бліндажа.

Перший новобранець, здається, справді збожеволів. Коли його відпускають, він починає битися головою в стіну, ніби цап. Уночі доведеться зробити спробу відправити його до тилу. Тим часом ми зв'язуємо його, але так, щоб можна було відразу ж звільнити, як почнеться атака.

Кач пропонує зіграти в скат. Робити нам нема чого, а так, може, стане трохи легше. Але гра не йде, ми дослухаємося до кожного снаряда, що вибухає неподалік, помиляємося, підраховуючи взятки, або ходимо не в масть. Доводиться кинути гру. Ми сидимо немов у казані, він увесь гримить, а ззовні, зусібіч у нього б'ють щосили.

Ще одна ніч. Ми вже отупіли від напруження, такого смертельного напруження, коли здається, що тебе дряпають зазубленим ножем уздовж спинного мозку. Ноги відмовляють, руки тремтять, тіло стало тільки тоненькою шкіркою над ледве вгамованим божевіллям, над неспинним, нескінченним зойком, що от-от вирветься назовні. У нас уже немає ні м'язів, ні тіла, ми не можемо дивитись один на одного зі страху перед чимось несподіваним. Ми міцно cтуляємо губи… Це мине… Це мине… Може, ми витримаємо.

Нараз снаряди навколо нас уже не рвуться.