Роза Вітрів - Ярослава Литвин

Я стенула плечима. Чому я маю щось пояснювати і за щось виправдовуватися?

— Сенс життя кожної жінки — в продовженні життя, тобто в дітях. А для того, щоб народити й виростити дитину потрібен чоловік, друга половинка.— мовила вона, гладячи свій ще зовсім маленький живіт. На ній був чорний халат у червоні маки.— Тобі вже двадцять чотири роки. Невже тобі ніколи не хотілося бути матір’ю, відчути цей радісний світлий момент, як ти вперше береш на руки оцей дар Божий, своє немовля, як воно, твоє дитя, вперше каже «мама»? — Гала ледь не просльозилася.

— Не знаю.— я сама ледь не просльозилась, уявляючи, як стою вночі на трасі з маленьким клунком або ж візочком. Або як годую груддю десь на вокзалі, або перебиваюся по вписках. Від цього мені стало направду моторошно. І я сама визвалася чистити картоплю.

Потім я заговорила, і голос став хрипким і чесним, мені аж самій стало боляче від його щирості:

— Знаєш, Галко, ну невже ти вважаєш, що я настільки безбожна і наївна, аби привести маля в цей світ, де мені й самій немає місця? Невже воно заслуговує на таке життя?!

Гала тихо й виразно погодилася, зиркнувши своїми великими сірими очима на мою стильну, але діряву майку. Вона нікому б не побажала мого життя. Чи того, що вона собі про нього надумала.

Трішки згодом, мнучись, вона нахилилася до мене і тепло прошепотіла:

— Слухай, так незручно, а... як ти ставишся до анального сексу?

— Ну-у, безпосередньо ставлюся.

— То як?

— Просто. Життя має мене, а я маю життя.

Гала нервово кліпнула, і я так само кліпнула їй у відповідь. Більше про особисте ми не говорили.

Вечеря пройшла мило і по-сімейному. Ми попоїли, випили з Сергієм по келишку вина. Потім засіли до перегляду на комп’ютері фотографій з весілля та подорожі до Єгипту.

Осьо, дивися, Гала в холі готелю. Осьо Гала з верблюдом. Оно на шезлонзі, оце Гала дивиться риб. Кругом Гала стоїть рівненько і награно усміхається в камеру. Це особливий вид усмішки «фотоапаратний», притаманний

нашим туристам. А я не люблю туристів, чесне слово, як же я не люблю цих переляканих і водночас нахабних туристів. Вони нічогісінько не мають спільного із справжніми мандрівцями.

Весільні світлини далися так само кирпато, я вислухала про всіх родичів, хто скільки подарував і на скільки набив черевце. Хто як танцював і як викрали наречену. Але я чемненько плювалася компліментами, наче верблюд,— так добяче, щоб вже нікому не здавалося, що мало.

Мені навіть показали знімку УЗД черева, де (щось не видно, але) сидить немовлятко. Знову всі ледь не просльозилися.

Потім Гала згадувала шкільні історії. Мені грішним ділом свербіло у носі та здавалося, що ми з нею вчилися або у різних школах, або у паралельних світах: жодної з її історій я не знала. Як не пам’ятала улюблених вчителів Гали, а вона — моїх. Але, загалом, вийшло ностальгічно.

— А от Роза у нас була найпопулярнішою дівчинкою у класі,— майже не зловтішаючись, проголосила Гала.

— Та ти що, не повірив би,— вигукнув Сергій і сам же себе покарав, подавившись повітрям. А потім так винувато глянув на мене, ніби велика болотноока собака.

Я підбадьорливо усміхнулася, розтягнувши губи у нитку.

— Зараз-зараз, я покажу! — Гала видобула з шафи великий альбом, звідки випали, як насіння з порваного пакета, стоси фотокарток.— Ось, дивися, оце перше вересня одинадцятого класу. Ось ми стоїмо, а це Роза, блондинка, вона тоді в червоному короткому сарафані прийшла. Уявляеш, яка була? — показує Гала Сергію, а потім мені. Я дивлюся і дивуюсь. Невже це я?

— Хе, прикольна була,— кажу я. Сергій підозріло й вперше зацікавлено мене розглядає. У нього не ліпляться докупи два образи мене тодішньої і теперішньої. Але допомогти нічим не можу, знічено проводжу рукою по голові. У мене така фасониста зачіска, яка називається «зроби так, щоби не заважало». Не знаю, кому як, а мені подобаються дівчата, стрижені під солдата. І лисинка така приємна на дотик — як оксамит.

Ми довго-довго розглядали світлинки, на мене стільки всього навалилося, стільки впало, що, здавалось, не витримаю. Якась туга, якесь чуття швидкоплинності часу, страх безповоротності, страх старості, боязкість самотності, змін. Я так завжди любила зміни, а тепер вони мене жахали. І я, дивлячись на оці всі рештки минулого, відчула себе маленькою дівчинкою, яка загубилась у супермаркеті. Я знала, що майже не змінилася відтоді, що мені все ще шістнадцять у душі. Але одночасно з тією фарбованою білявкою з довжезними нігтями і мною сьогоднішньою страшна прірва. Словом, я відчувала, що знову тікаючи до іншого міста, вкотре не втекла од себе.

Я була мов той лосось, що пішов у нерест проти течії.

Мені постелили у вітальні на дивані нову рожеву білизну у дельфінчики. Пахла вона морською свіжістю і праскою і приємно торкалася щік, шиї та ніг. Подружжя побажало доброї ночі, вимкнуло світло і подалося собі до спальні, лишивши мене сам на сам із моїми міркуваннями на тему, чи займаються вагітні сексом.

Потім я ще думала багато про що. Ніколи мені не щастило засинати швидко