Таємний посол. Том 1 - Володимир Кирилович Малик

Той зашпортнувся, як спутаний кінь, плюнув і, витираючи рукавом спітнілого лоба, вийшов з гри.

Лишився один Арсен Звенигора.

Метелиця враз споважнів. З лівої руки викинув шаблю. На поораному зморшками і шрамами обличчі набрякли вузлуваті жили. Видно було, що він шанує цього супротивника.

В юрбі теж поволі затих гамір: тільки тепер починалася справжня гра.

Звенигора з ходу пішов у наступ — від його удару з шабель віялом бризнули голубі іскри.

Виший середнього зросту, гнучкий і тугий, як молодий дубок, з густим темно–русявим закучерявленим чубом, а не з довгим віхтем–оселедцем — традиційною зачіскою запорожців, — таким був цей молодик. Він розпашівся од бою і з ясним веселим усміхом тіснив старого. На його чисто поголеному довгастому обличчі цвів яскравий червінь–рум’янець, а бистрі світло–сірі очі під виразними розльотистими бровами блищали від молодецького захоплення.

Шаблі не зупинялися ні на мить, під ногами бійців гула порепана від морозу земля. Арсенові дуже хотілося якимось сильним чи хитрим ударом обеззброїти Метелицю чи загнати у суточки між куренями, що теж означало б поразку старого. Він не зважав на те, що його сукняна камізелька в двох місцях уже розбатована наскрізь, а лівий рукав білої сорочки зачервонів вище ліктя гарячою кров’ю, — натискав так, що Метелиця змушений був відступати.

— Іч, сатана, який завзятий! — лагідно басив той: видно, любив козака. — Ну, ну, давай, синку! Почухай боки старому ведмедеві! Але й сам бережись! Хоч ти й молодий, та Метелицю не так легко подолати!.. О–о, я бачу, ти не в жарт заповзявся проштрикнути мені черево! Одначе ж — бійся Бога, хлопче!.. Я ж хочу видудлити добрячий коряк чи й два горілки. А якщо ти зробиш у моєму грішному пузі дірку, то мені доведеться тільки ковтати слину, як питимуть інші…

Огрядний Метелиця вправно відбив шаблю свого молодого супротивника, яка небезпечно наблизилася до його чималенького–таки черева. Звенигора відступив на кілька кроків, перевів подих, потім знову пішов у наступ і потиснув старого аж під мазаний, з очеретяною стріхою курінь.

Глядачі захвилювались. Молоді козаки вигуками і свистом почали підбадьорювати Звенигору.

— Арсене, давай! Сильніше!

— Випусти дідові Метелиці барило крові! Це йому, старому чортові, не завадить — менше до молодиць лазитиме!

— І справді! Поперед нього не потовпишся!

— Го–го–го! Ха–ха–ха!

— Так його! Так! Мат–тері його ковінька!

— А що, діду Метелице, жарко стало? Це тобі не бліх ловити в кожусі! Тут треба шабелькою орудувати!

Метелиця змахнув рукавом з носа краплю поту. З його широких грудей виривався важкий свист.

Зате старі козаки, без сумніву, стояли на боці Метелиці. Маленький, темношкірий, висохлий на тараню дідок Шевчик, смикаючи довгого білого вуса, стрибав збоку дрібненькими ніжками, радив своєму другові:

— Зліва бий, Корнію, зліва! Не піддавайся молокососові, хай йому грець!

Усі розуміли, що це жарт, що двобій мирно закінчиться біля бочки з горілкою, але, як і всяка гра, поєдинок розпалив пристрасті, і натовп хвилювався не менше, ніж самі бійці.

Нарешті, притиснутий до стіни, Метелиця кинув шаблю в піхви.

— Став, чортів сину, кварту горілки за науку! і не дуже задирай носа, що переміг самого Метелицю! — сказав він і лагідно додав: — А все ж бережись ударів зліва!.. Дід Шевчик правильно підмітив…

— Дякую, батьку, — шанобливо відповів, одягаючись, молодий козак і теж заховав шаблю в піхви. — Матиму на оці… Ще раз дякую за науку! Я радий, що моїм учителем був знаменитий на все Запорожжя козак Метелиця. Ніколи вас не забуду, батьку!.. А щоб ви повірили, що мої слова щирі, ставлю барило горілки — промочимо горло!

— Ну, це діло боговгодне, — крякнув Метелиця, потираючи руки. — Від чарки та від сварки я ще ніколи в житті не тікав! Особливо, коли випити можна на дурничку! Га–га–га! Чи не так, брате Шевчику?

Шевчик засміявся беззубим ротом, зморщивши сухий коричневий вид, від чого став схожий на печену грушу.

Гурт козаків з гомоном, сміхом і жартами потягнув до бочки з горілкою, що стояла посеред майдану. На дубових кілочках, забитих у стовп, висіли дерев’яні ковшики–корці. Поряд з бочкою, на очеретяних матах, лежали купи в’яленої риби: лящ, судак, окунь, крутобокий короп. Тут же, на матах, поміж рибою здіймалися купки нарізаного великими скибками житнього хліба, що лоскотав ніздрі запахом смачної, засмаженої до блиску шкоринки.

Біля бочки та привабливих для козацького, часто напівголодного живота наїдків походжав рудий, з жаб’ячими очима корчмар Омелько. Опецькувате обличчя його скривилось: знав, що в козаків грошей чортма і вони знову проситимуть у борг. Та й козаків тих — одна жменька! На зиму майже всі потягли по домівках та зимівниках. Зостались самотні бурлаки, парубки та безрідні старі козаки, яким нікуди було податися. На Січі вони всеньку зиму несли військову службу: стояли на чатах, обколювали навкруги фортеці лід, щоб ворог не проник зненацька в Січ, виготовляли порох та зброю.

Омелько знав, що на них не дуже поживишся. Але ж не викидати добро — краще віддати в борг або під заклад. Козацьке слово в цьому ділі тверде — повернуть колись. І він уже прикидав, скільки зібралось тут козаків і чи вистачить на всіх риби.

Арсен Звенигора кинув у Омелькову коновку для грошей срібного таляра. Гукнув:

— Пригощайтеся, браття!

Та не встигли козаки наповнити корці, як у ворота вступив сліпий з поводирем. З торби у нього виглядав жовтий гриф кобзи з темними дубовими закрутками. Старець, видно, дуже стомився, бо ледве чапав.

— Сюди, сюди, діду! — гукнув Сікач, мастак до танцю. — Вип’єш чарку та ушквариш нам горлиці!

Поводир підвів сліпого до гурту. Зупинився.

— Це ми вже в Січі, Яцьку? — спитав старий.

— Атож. Чуєте — козаки навколо.

Кобзар скинув шапку і, слухом уловивши дихання багатьох людей, наставив на них порожні орбіти очей. Потім низько вклонився. А коли підвів голову, то всі побачили, що по щоках старого течуть сльози.

— Невже це я в Січі, братове? Не віриться!

— В Січі, діду! В Січі! — загули козаки. — Чого ж це тобі не віриться?

— Багато розповідати, друзі… Ось уже двадцять шостий рік, як мене були схопили кримчаки і продали в неволю. Аж під самий Царград… Двадцять п’ять років я не пив води з нашого Дніпра… А все рвався до нього!.. За те й очей позбувся!.. А тепер — хоч перед смертю — я знову в Січі! Дома!.. Спасибі фортуні, що на старості уподобала мене і повернулася до мене лицем!..

— Ба, ба, ба! — раптом