Сюрпризи долі - Єва Гата

Музики почали грати танго. Дівчата завмерли в німому очікуванні, скоса поглядаючи на хлопців. Олена опустила очі, головне — робити вигляд, що дуже весело, хоча на душі шкребли коти. «Швидше б цей танець минув», — мучила думка. Раптом вона спостерегла, як усі подруги, наче соняхи, повернули голівки в один бік. Через усю залу до них швидко прямував Жорж. У ту мить він видався їй сонцем, у промінні якого всі прагнули потонути. Юнак нагадував жоржину, велику і яскраву, від якої не можна відвести погляду. Олена намагалася вгадати, до кого пливе ця королівська квітка, котра з товаришок буде ощасливлена такою величною увагою. До останньої хвилини не могла збагнути подарунку долі, що саме вона є тією переможницею, яка за кілька хвилин стане предметом заздрості всіх дівчат.

Жоржина зупинилася перед Оленою і галантно нахилила голову.

— Дозвольте запросити вас на танго, — урочисто промовив юнак.

— Мене? — не могла приховати подиву.

— А ви не танцюєте? — якось розгублено запитав хлопець.

— Ні, ні, танцюю, — не вірячи щастю, відповіла.

Жорж добре знав танцювальні па і перед кожним попереджав Олену, як тій поводитися, щоб не втрапити в халепу. Він був відмінним танцюристом, умів вести партнерку так, щоб та відчувала гнучкість і красу свого тіла. Вона тоді злетіла на сьоме небо від щастя, їй хотілося, щоб ці хвилини тривали вічно, але нічого не вдієш, музика закінчилася. Потім кавалер відвів її назад, вклонився й поцілував руку.

Такого з Оленою ще не траплялося. Невже на неї звернули увагу, та ще й хто! Найкращий хлопець в університеті. Подруги поглядали на суперницю із заздрістю.

— Тепер не страшно навіть, якщо мене більше ніхто не запросить. Цього єдиного танцю вистачить надовго, — спазматично чеканив мозок, — тепер я не найгірша.

Проте цього вечора сюрпризи не закінчилися. Заграла швидка музика, яка завжди є рятівною паличкою для обділених увагою дівчат і сором’язливих хлопців. Тут можна розслабитися й стрибати, як заманеться. Молодь пішла навприсядки, утворивши коло, як раптом перед Оленою знову виринула жоржина.

Юнак схопив її за руку і потягнув у центр.

— Зараз я тебе перекину через плече, ти тільки не бійся, — прошепотів на вухо.

Олена хотіла запротестувати, але не встигла й писнути, лише зрозуміла, що робить незвичний пірует у повітрі. Всі ахнули, а вона опам’яталася лише тоді, коли твердо стояла двома ногами на землі. Довкола почулися оплески, а Жорж став на одне коліно і знову поцілував у руку.

— Невже все це відбувається зі мною? — не могла повірити.

— Ходи, я познайомлю тебе з моїми друзями, — перебив думки сонцесяйний кавалер і настирливо потягнув за собою.

— Ти як називаєшся? — по дорозі запитав юнак.

— Олена, зніяковіло відповіла.

— А я — Георгій, хоча всі мене кличуть Жорж, та я не протестую, якщо їм так подобається, то нехай.

— Я знаю, тебе ще називають Фебом.

— Це через мої вірші, — задоволено промовив Жорж.

Вони підійшли до гурту студентів.

— Друзі мої! Я вам привів прекрасну Єлену, — артистично промовив Жорж, — А ось це Олесь Крех, мій найкращий приятель і моє Alter ego [1]. У нас усе подібне, ми навіть живемо за спільним принципом — Nulla dies sine linea [2].

— Вони мають на увазі ні дня без рядка, — іронічно зауважила панянка з гурту.

— До речі, дозвольте відрекомендувати — Марина, дівчина Олеся.

— Вибачте за нескромне запитання. Це часом не через вас розпочалася Троянська війна? — посміхаючись запитав Олесь.

— Невже я на неї схожа? — зашарілася Олена.

— Як дві краплі води. А от щодо Жоржа, то мені важко відразу визначити на кого більше схожий, чи то на Менелая, чи на Париса?

Усі засміялися, крім Марини, яка уважно і трохи зверхньо розглядала новоприбулу вродливицю.

— Ти звідки? — без жодних емоцій запитала Марина.

— З факультету іноземних мов, — відповіла Олена.

— You are very clever girl to catch Gorgy [3], — пхикнула Марина.

— Ти навчаєшся на нашому факультеті? Я тебе щось там не бачила, — наївно здивувалася Олена.

— Він мені не потрібний, я знаю англійську і без ваших курсів. Я навчаюся в медичному університеті.

— Марина у нас всебічно обдарована особистість, що її не запитаєш, усе знає, — засміявся Жорж.

Раптом Олена побачила знайоме обличчя. До них підійшла Катруся — її однокласниця. Вона також навчалася на факультеті журналістики, тільки на рік швидше, ніж Жорж.

— О, та ви знайомі! — зрадів хлопець.

— Ми вчилися в одному класі, — обнімаючи подругу, відповіла Катруся.

— Світ тісний і від нього ніде не подінешся, — холодно зауважила Марина.

— Почекайте секунду, зараз приведу до вас свого хлопця, — проігнорувала репліку Катруся.

За пару хвилин повернулася з високим чорнявим юнаком.

— Познайомтесь, це Стефан — мій хлопець.

— Ваше прізвище, випадково не Цвейг? — шпигнула Марина.

— Ні, моє прізвище Банах, — спокійно відповів Стефан.

— Стефан Банах, це ж був відомий математик, — захоплено вигукнув Жорж, — я багато про нього читав, його простори вивчають усі математичні школи світу.

— Саме так, мене батьки назвали на його честь. Хіба можна мати інше ім’я з таким