Жменя праху - Івлін Во

— Мамусю, ти просто чудо! За кого не спитай — ти все про всіх знаєш.

— Це дуже корисно. Завжди треба дослухатись до того, що кажуть люди.

Місіс Бівер викурила сигарету й поїхала назад до крамниці. Одна американка купила дві пошиті з клаптиків ковдри по тридцять гіней за штуку; подзвонила леді Метроленд — спитала про стелю у ванній; якийсь молодик заплатив готівкою за подушку. В перерві між цими подіями місіс Бівер встигла спуститися в підвал, де двоє понурих дівчат пакували абажури. В підвалі було холодно й вогко, хоч там горіла гасова грубка. Дівчата, задоволено відзначила місіс Бівер, порались дуже моторно, особливо присадкувата,— вона переставляла ящики незгірше за чоловіка.

— Добре,— сказала місіс Бівер,— ти молодець, Джойс. Скоро я дам тобі цікавішу роботу.

— Дякую вам, місіс Бівер.

Нехай попрацюють у пакувальні, доки їм стане терпцю, вирішила місіс Бівер. Не такі вони цяці, щоб переводити їх нагору. Обидві дівчини заплатили чималі гроші за науку в місіс Бівер.

Бівер чатував коло телефону. Нарешті телефон задзвонив, і голос у трубці промовив:

— Містер Бівер? Будь ласка, заждіть хвилинку. З вами хоче поговорити леді Тіппінг.

Запала мовчанка, сповнена приємних сподівань. Бівер знав, що в леді Тіппінг сьогодні званий обід. Вчора ввечері вони трохи побалакали, і він зумів непогано розважити її. Певне, хтось відмовився...

— О, містере Бівер! Мені так незручно турбувати вас. Чи не скажете, як звуть того молодика, що ви відрекомендували мені вчора ввечері у мадам де Тромме? Того, з рудуватими вусиками. Здається, він член парламенту.

— Ви, певно, маєте на увазі Джока Грант-Мензіса.

— Авжеж, авжеж. А ви часом не знаєте, де його можна знайти?

— Його адреса є в книзі. Але навряд чи він зараз дома. Близько першої його звичайно можна застати у Брета.

— Джок Грант-Мензіс, Брет-клуб. Дуже вам вдячна. Сподіваюсь, що ви колись завітаєте до мене. Бувайте здорові.

Більше телефон не задзвонив. О першій Бівер утратив надію. Він надів пальто, рукавички, котелок і зі старанно згорненою парасолькою в руках подався до клубу на дешевенькому автобусі, що доїздив до рогу Бонд-стріт.

Гарний георгіанський фасад та вишукані дерев’яні панелі в кімнатах, що надавали будівлі Брет-клубу старовинного вигляду, були чистісінькою імітацією: клуб цей —і заклад цілком сучасний — був заснований завдяки спалахові повоєнної товариськості. Задумали його як молодіжний клуб, де хлопці могли б вибрикувати собі на волі й розважатися в гральній кімнаті, не боячись викликати невдоволення старших членів. Тепер засновники клубу самі вже досягли середнього віку, від часів демобілізації вони обважніли, полисіли, обличчя в них стали червоні, але життєрадісність їхня не згасла, і сьогодні вже вони допікали своїм наступникам наріканнями, що, мовляв, тим бракує якостей справжнього чоловіка й джентльмена.

Шість широких спин затуляли стойку. Бівер вмостився у кріслі в сусідній кімнаті й став гортати «Нью-Йоркер», виглядаючи когось із знайомих.

Нагору піднявся Джок Грант-Мензіс. Чоловіки біля стойки привітали його словами: «Здоров, Джоку! Що питимеш?» — чи просто: «Ну то що, друзяко?» Він не воював, бо був занадто молодий, але чоловіки біля стойки ставилися до нього прихильно; він подобався їм більше, ніж Бівер,— цього, на їхню думку, взагалі не слід було приймати до клубу. Джок, проте, зупинився побалакати з Бівером.

— Привіт! — сказав він.— Що ти п’єш?

— Поки що нічого.— Бівер поглянув на годинника.— Та, мабуть, пора вже промочити горло. Бренді з імбирним пивом.

Джок гукнув барменові, потім сказав:

— Хто та стара бабега, що ти підсунув мені вчора ввечері?

— Леді Тіппінг.

— Я так і подумав. Тепер усе ясно. Внизу мені переказали, що якась леді Тіппінг запрошує мене на обід.

— Ти підеш?

— Ні, я не люблю званих обідів. До того ж я ще вранці вирішив попоїсти тут устриць.

Бармен приніс Напої.

— Містере Бівер, у книзі за вами записано в цьому місяці десять шилінгів.

— А, дякую, Макдугале, нагадайте мені при нагоді.

— Гаразд, сер.

Бівер сказав:

— Завтра я їду до Геттона.

— Справді? Вітай від мене Тоні і Бренду.

— Як там у них?

— Все тихо-мирно.

— В карти ріжуться?

— Та не дуже. Трошки в бридж, і в триктрак, і в покер на дрібні з сусідами.

— Гарно там?

— Та непогано. Випивки скільки хоч. Ванних кімнат малувато. Коли забажаєш, сніданок подаватимуть у ліжко.

— Я не знайомий із Брендою.

— Бренда тобі сподобається, вона дуже мила. Я часто думаю, який Тоні щасливий. Грошей у нього доволі, він любить свій дім, має сина, в якому душі не чує, кохану дружину і нічим не журиться.

— Йому можна тільки позаздрити. Ти не знаєш, більш ніхто до них не їде? Може, хтось міг би мене підвезти.

— На жаль, не знаю. Туди легко дістатися поїздом.

— Авжеж, але машиною приємніше.

— І дешевше.

— Та, мабуть, і дешевше... Ну, я пішов обідати. Не хочеш іще по одній? — Бівер уже підвівся.

— А чого ж.

— Гаразд. Макдугале, будь ласка, ще по одній.

Макдугал сказав:

— Записати на вас, сер?

— Прошу.

Трохи здогом Джок розповідав у барі:

— Біверові довелося заплатити за мене.

— От, певне, розлютився?

— Мало не вмер від злості. Ви щось тямите в свинях?

— Анічогісінько. А що?

— Та виборці весь час питають у листах.

Бівер зійшов униз, але перше, ніж піти до їдальні, попросив швейцара, подзвонити до нього додому й запитати, чи немає якої звістки.

— Щойно дзвонила леді Тіппінг, питала, чи не змогли б ви прийти сьогодні до неї на обід.

— Подзвоніть, будь ласка, леді Тіппінг і перекажіть їй, що я з превеликою радістю пообідаю в неї, тільки, можливо, спізнюся на кілька хвилин.

О пів на другу Бівер вийшов Із Брет-клубу і швидко подався на Гілл-стріт.

Розділ другий

Англійська готика І

І

«Між селами Геттон та Комптон-Ласт лежить розлогий парк Геттонського абатства. Саме абатство, колись одна з найвидатніших у графстві споруд, було цілком перебудоване 1864 року в готичному стилі і тепер не становить ніякого інтересу. Парк відкритий для відвідувачів щодня до заходу сонця; на огляд будинку треба заздалегідь просити письмового дозволу. Там