Алхімік - Пауло Коельо

— Я плачу за Нарцисом, — відповіло озеро.

— Нічого дивного, — сказали німфи, — ми також бігали за ним у лісі, але лиш ти могло зблизька бачити його красу.

— А що... хіба Нарцис був гарний? — запитало озеро.

— Кому ж про це знати, як не тобі? — здивувались Ореади. — Таж саме біля тебе він щодня ставав навколішки і тішився собою!

Озеро на якийсь час замовкло. Врешті-решт воно сказало:

— Я плачу за Нарцисом, хоча ніколи й не зауважило, що Нарцис був гарний. Я плачу, бо щоразу, коли він схилявся наді мною, в його очах я бачило віддзеркалення моєї краси.

— Яка гарна притча, — подумав Алхімік.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Юнака звали Сантьяго. Вже сутеніло, коли він нарешті добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Склепіння давно вже завалилося, а на тому місці, де колись була захристія, тепер височів розлогий платан.

Юнак вирішив переночувати тут. Він припильнував, щоб усі вівці зайшли у розвалену браму, а тоді загородив її дошками, щоб вони не порозбрідалися вночі. Не те, щоб у цій околиці водилися вовки, просто одного разу, коли від гурту відбилася вівця, він змарнував цілісінький день на її розшуки.

Кожухом він позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки поклавши під голову книжку, яку щойно закінчив читати. Перше ніж заснути, вирішив, що надалі читатиме грубші книжки — вони не так швидко закінчуються, та й спати на них вигідніше.

Коли прокинувся, було ще темно. Глянувши вгору, юнак побачив крізь напівзруйновану покрівлю сяйво зірок.

«Добре було б ще трохи поспати», — подумав він. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня, і знову він прокинувся раніше, ніж сон закінчився.

Він підвівся й випив ковточок вина. Тоді ухопив свою ґирлиґу й почав розштурхувати сплячих овечок. Він вже помітив, що варто йому прокинутись, як більшість тварин також починали ворушитися. Так ніби якась загадкова сила в’язала його життя з життям овець, котрі оце вже два роки блукали разом з ним у пошуках їжі й води. «Вони вже так звикли до мене, що вивчили мій розклад», — сказав він упівголоса. Замислившись, подумав, що могло б бути й навпаки, себто, що це він міг пристосуватися до їхнього трибу життя.

Деякі вівці, одначе, аж ніяк не бажали прокидатися. Юнак штурхав їх, називаючи кожну по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, розповідав, як самотньо, а чи радісно буває в полі чабану, або ж ділився новинами з містечок, які траплялися їм на шляху.

Але останніми днями він безупинно говорив про одне: про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти якихось чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, остерігаючись шахрайства, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Юнакові розповів про цього крамаря його товариш, то він і привів туди свою отару.

— Я хотів би продати трохи вовни, — сказав крамареві юнак.

Той був заклопотаний торгівлею, тому звелів зачекати до полудня. Отож юнак присів собі на сходах біля крамниці й витягнув із торби книгу.

— А я й не знала, що пастухи вміють читати, — почув він за спиною дівочий голос.

Дівчина була типова андалузійка, з чорним волоссям, що спадало їй на плечі, й очима, успадкованими від войовничих маврів.

— Взагалі-то я вчуся не стільки з книжок, як від овець, — відповів він.

Вони розмовляли понад дві години. Дівчина — а це й була донька крамаря — розповідала про сільське життя, однакове й буденне. Пастушок описував їй поля Андалузії та ділився новинами з містечок, у яких побував. Говорити з нею було набагато приємніше, ніж з вівцями.

— Як ти навчився читати? — запитала дівчина.

— Як усі, — відповів він. — У школі.

— Але, якщо ти вмієш читати, чому ж лишився простим чабаном?

Юнак щось пробурмотів, уникаючи відповіді. Він знав, що їй цього не зрозуміти. Знову він почав описувати свої пригоди, і мавританські очі раз по раз округлювалися то від жаху, то від здивування. Минав час, і юнакові хотілося, щоб цей день не кінчався ніколи, щоб її батько був постійно заклопотаний, а йому довелося б чекати кілька днів. Він раптом відчув щось таке, чого не знав раніше: йому захотілося назавжди залишитись у цьому селі. Біля цієї чорнявої дівчини його життя стало б цілком інакшим.

Та врешті-решт з’явився крамар і розпорядився, щоб юнак постриг чотирьох овець. Заплативши за вовну, звелів йому вернутися через рік.

І ось тепер через чотири дні він знову буде там. Йому було радісно й тривожно водночас — а що, як дівчина давно його забула? Скільки ж чабанів побувало вже там, торгуючи вовною.

— Нічого страшного, — переконував він своїх овечок. — Є повно дівчат і в інших селах.

Та в глибині душі він знав, що це не так. Також він знав, що й пастухи, й моряки, й торговці завжди знаходять собі місцину, де мешкає хтось такий, задля кого вони відмовляються від радощів безтурботного блукання по світах.

Вже розвиднювалось, і пастушок погнав своїх овець назустріч сонцю. «Їм ніколи нічого не треба вирішувати», — подумав він. «Можливо, тому вони й туляться до мене».

Лиш одне цікавило овець — їжа й вода. Доки юнак знаходив для них найкращі пасовища в Андалузії, вони залишалися його вірними друзями. Звичайно, дні минали для них однаковісінько, а години від сходу й до заходу сонця тяглися безконечно; протягом свого короткого життя вони не читали жодних книжок і не розуміли ані слова, коли чоловіки обмінювалися сільськими новинами. Їм було досить їжі й води, і це все. Натомість вони щедро віддавали свою вовну, свою прихильність і — раз на якийсь час — своє м’ясо.

«Якби я раптом став якоюсь потворою й почав їх убивати, вони б цього навіть не збагнули й покірно сконали», — подумав юнак. «Бо вони довірилися мені й забули, як керуватися інстинктами. Я ж даю їм воду та їжу».

Ці думки трохи збентежили юнака. Можливо, церква, з нутра якої проростав платан, була зачарована? Вже вдруге йому тут наснився однаковий сон, а тепер ще й вірні друзі починають дратувати. Ковтнувши вина, яке залишилося ще з вечері, він щільніше загорнувся