Алхімік - Пауло Коельо
Юнак знову поклав їх до торби й вирішив зробити пробу. Старий казав, треба ставити дуже точні питання, бо камінці служать тільки тому, хто знає, чого він хоче.
Тому юнак запитав, чи благословення старого й далі лишається з ним.
Витягнув один із камінців: «Так».
— Чи знайду я скарб? — було наступне питання.
Запхавши руку до торби, він почав мацати за камінцем, коли зненацька вони обидва вислизнули через дірку в тканині. Юнак навіть не зауважив, що в нього подерлася торба. Він нахилився за Урімом і Туммімом, але, побачивши їх на землі, згадав ще одну річ.
«Навчися читати знаки», — сказав старий король.
Знак. Юнак посміхнувся. Він підібрав камінці й кинув їх у торбу. Не дбав про дірку — камінці могли вилетіти будь- коли. Зрозумів, що про деякі речі не варто питати, щоб не дражнити долю.
«Я обіцяв, що все вирішуватиму сам», — нагадав він собі.
Але камінці підтвердили, що старий залишається з ним, і це надало йому певності. Він ще раз обвів поглядом порожній базар, але вже без недавнього розпачу. Це не чужий світ, а новий.
Зрештою, він завжди хотів саме цього: пізнавати нові світи. Хай навіть йому не пощастить дійти до Пірамід, все одно, — адже ще ніхто з чабанів не забирався так далеко.
«О, коли б вони тільки знали, скільки цікавого можна побачити, пропливши лише дві години кораблем».
І хоча цей новий світ був усього-на-всього порожнім базаром, він пам’ятає, як базар вирував життям, і ніколи цього не забуде. Йому пригадався меч — він дорого заплатив за те, що захопився ним, але ж досі він не бачив нічого подібного. Хто ж він тепер? Нещасна жертва злодія? Відчайдушний шукач пригод?
«Я — відчайдух, який шукає скарб», — подумав він, поринаючи в сон.
Хтось розбудив його штурханами. Він спав посеред базару, на якому вже знов нуртувало життя.
Роззирнувся за вівцями й усвідомив, що він — в іншому світі. Замість смутку відчув радість. Кінець пошукам їжі й води — час на пошуки скарбу. Не мав ані шеляга в кишені, але вірив у себе. Відучора він — шукач пригод, наче герої його улюблених книжок.
Рушив поволі майданом. Купці виставляли крам, і юнак допоміг цукерникові розкласти прилавок. На обличчі цукерника світилася посмішка: він був щасливий, бо знав, чого чекати від життя, і був готовий починати свою щоденну працю. Ця посмішка чомусь нагадувала старого — таємничого старого короля. «Цей цукерник виготовляє ласощі не тому, що хоче мандрувати або одружитися з донькою крамаря. Просто йому це подобається», — подумав хлопець і завважив, що здатен, як і старий, відчути, далеко чи близько є та чи інша людина від своєї Леґенди. Досить одного погляду. «Це так легко, а раніше я цього не помічав».
Розклавши прилавок, цукерник дав юнакові щойно зробленого цукерка. Юнак зі смаком з’їв, подякував і пішов собі далі. Йому раптом стрілило в голову, що, встановлюючи прилавок, вони розмовляли один арабською, а другий — іспанською мовами.
І чудово розуміли один одного.
«Існує мова без слів», — подумав юнак. «Я говорив нею з вівцями, а тепер — з людьми».
Він учився нових речей — таких, з якими вже нібито мав справу й які, властиво, не були новими, проте досі він на них не звертав уваги. А не звертав тому, що звик до них. «Якщо я збагну цю мову без слів, я зможу збагнути весь світ».
«Весь світ — одне ціле», — казав старий.
Юнак вирішив спокійно, не кваплячись, пройтися вузенькими вуличками Танжеру — лише так він зуміє розгадати знаки. Слід набратися терпіння — а пастухам до цього не звикати. І він знову помітив, що застосовує на чужині уроки, засвоєні біля овець.
«Весь світ — одне ціле», — казав старий.
Прокинувшись на світанку, Торговець Кришталем знову, як і щорання, відчув неспокій. Ось уже тридцять років прокидається він на тому самому місці — у крамничці на пагорбі, куди рідко навідуються покупці. Тепер уже пізно щось міняти — за ціле своє життя він навчився лише торгувати кришталем. Були часи, коли всі знали його крамницю: арабські купці, французькі та англійські геологи, німецькі вояки — і в кожного водилися гроші. Кришталь тоді продавався чудово, й він уявляв собі, як розбагатіє й заведе собі на старість чарівних жінок.
Але минув час, місто змінилося. Сусідня Севта зростала швидше від Танжеру, й торгівля занепадала. Багато хто повиїжджав, і на пагорбі залишилося кілька дрібних крамничок. Кому охота лізти туди заради них?
Але Торговець Кришталем не мав вибору. Тридцять років свого життя він торгував кришталевими виробами, і вже було пізно щось міняти.
Цілий ранок він стежив за поодинокими перехожими на вулиці. Робив це роками і знав розклад кожного. Але за кілька хвилин до обіду біля вітрини спинився незнайомий юнак. Він був непогано вбраний, але Торговець Кришталем відразу побачив, що грошей у нього нема. Проте все-таки вирішив почекати й зачинити крамницю, коли той піде.
Картка на дверях сповіщала, що тут розмовляють різними мовами. Юнак побачив чоловіка за лядою.
— Хочете, я протру вам вітрину? — запропонував хлопець. — Коли вона така брудна, ніхто нічого не купить.
Чоловік мовчки дивився на нього.
— А ви мене б за це нагодували.
Чоловік далі мовчав, і юнак відчув, що мусить сам прийняти рішення. У торбі мав кожушину, яка навряд чи йому знадобиться в пустелі. Діставши її, почав протирати нею скло. За півгодини вітрина вже сяяла, а за цей час до крамниці завітало двоє покупців, які дещо собі придбали.
Закінчивши працю, юнак нагадав про обід.
— Ходімо, — сказав Торговець Кришталем.
Він повісив на двері табличку, й вони подалися до крихітної харчевні неподалік. Коли сіли за єдиного там столика, Торговець розсміявся.
— Ти не мусив нічого чистити, — пояснив він. — Мене зобов’язує до цього Коран — нагодувати голодного.
— Чому ж тоді ви дозволили мені це зробити? — запитав хлопець.
— Бо вітрина справді була брудна, До того ж нам обом треба було очистити голови від поганих думок.
Пообідавши, Торговець звернувся до юнака:
— Я хочу, щоб ти попрацював у мене. Поки ти чистив скло, прийшло двоє покупців, а це — добрий знак.
«Люди багато говорять про знаки», — подумав хлопець. «Тільки самі не знають, про що говорять. Як і я не знав, що роками говорив з вівцями мовою без