Чінгісхан - Василь Григорович Ян
Уява хлопцева сповнена картин невідомих країн, островів, подвигів. Одного надвечір’я він разом із своїм товаришем таємно пробирається на борт судна, що відпливає до Бразілії, і тільки випадково, бо їх помітила прикордонна служба, не опиняється там. «Ревель був тихим старовинним містечком з кам’яними будинками під вузькими, дуже високими черепичними дахами, з старовинними лютеранськими кірхами, звідки линули журні, проте чарівливі звуки органа…» — з любов’ю згадуватиме Василь Ян.
У місті був гарний театр, де гастролювали такі знаменитості, як Антон Рубінштейн, Марія Савіна; щоліта сюди приїздив цирк Чіпізеллі, Анатолій Дуров зі своїм потішним «мишачим поїздом».
Григорій Андрійович часто влаштовував з учнями екскурсії по Балтійському узбережжю. А одного разу влітку разом зі своїм другом, директором Київської гімназії, що прибув до Ревеля а групою учнів, влаштував поїздку до Нарви, Дерпта (Тарту), Пскова, звідти маленьким двоколісним пароплавом по Чудському озеру. Зупинялися в Псковсько-Печерському монастирі, біля славетного «воронячого каменя», де відбулося Льодове побоїще, в якому Олександр Невський переміг німецьких псів-лицарів.
Життя ніби нарочито спрямовувало увагу юнака на історію. «У ці ж останні роки гімназійного життя я почав захоплюватися планами художніх творів, зокрема історичних романів, — значно пізніше розповідатиме Ян. — У мене був товстий зошит, до якого я записував раптові образи, сцени і сюжети майбутніх повістей. Туди ж я занотовував особливо вражаючі вирази та цитати».
Здавалося б, письменник уже зрів, формувався, робив перші кроки, перші серйозні заявки. Та не будемо поспішати, бо мине ще не один десяток літ, поки Василь Янчевецький стане Василем Яном, автором талановитих романів та повістей історичного ж таки жанру. Ще буде словесне відділення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, вірші, що їх молодий поет друкуватиме в тих-таки «Ревельских известиях», знайомство з Майковим, Полонським, Григоровичем, Лесковим… Разом із братом Василь видаватиме «Литературный сборник сочинений студентов СП университета» і читатиме, читатиме, читатиме…
Та ось закінчено навчання, у кишені заповітний диплом, перед молодим міщанином відкривається шлях до службової кар’єри. Він повертається до Ревеля, працює в Казенній палаті, батьки приглянули йому й наречену… Однак думки, помисли юнака зайняті іншим, він відчуває, що країна, де народився, зріс, зовсім йому невідома. Чиновник Василь Янчевецький захоплений мрією пізнати Русь, пішки помандрувати до Волги, через вятські ліси до Уралу, а там Сибір, Далекий Схід… «Восени 1898 року, холодного і дощового дня я вирушив у дорогу. В овечому селянському полушубку і високих юхтових чоботях, з брезентовою торбиною за плечима… де зберігалися кварта, мило, трохи їжі, білизна і заповітний зошит для дорожніх нотаток, я змішався з юрбою пішоходів.
Я пішов у село тому, що хотів зблизитися з народом, великим, загадковим, повним незмірних сил, якому, вважав, усі ми, інтелігенти, повинні служити…
Зупиняючись у селянських хатах, я спостерігав щоденний побут селянина, і мені хотілося спізнати самому і збагнути його турботи, радості і смуток…
Все вражало мене з першого погляду».
Так ходили по тодішній імперії народники, перші пропагандисти «соціалістських ідей», перші вісники свободи.
Василь Янчевецький не був ані народником, ні пропагандистом. Його, як мовилося, насамперед цікавила доля селянина-трудівника, його душа, побут, самобутня народна творчість. «В усіх зустрічних селян я бачив під скромною, часто напівжебрацькою, як тоді говорили, «сірячковою» зовнішністю великодушні серця, глибокі думки, наполегливість і намагання вирватися з тяжких лабет злиднів».
Першим на шляху був Новгород, потім злиденне бурлацьке Поволжя… «Трагізм голодаючого російського села полягав у тому, — писав очевидець, — що голод був повсюдний і непомітний. Ні криків, ні стогону, ні шуму. Життя йшло, як завше, спокійно, природно, селяни, мовчазні, похмурі, займалися своїми звичайними справами. Та сьогодні померла дитина в одній хаті, завтра дві бабуні в іншій хаті, потім кілька чоловіків — і все це відбувалося спокійно, непомітно, без стогону і скарг».
Справді трагізм! Повторений через сорок років, за інших часів, але не менш згубний для народу.
Влітку 1899 року Янчевецький на плотах опускається по Дніпру від Орші до Києва, Кременчука, Катеринослава. Він похоплений відвагою плотогонів, спостерігає працю робітників, які прокладали залізницю з Запоріжжі, кілька тижнів блукав по Україні, зокрема місцями, де минуло дитинство батьків, — отже, на Волині, в Кременці та Почаєві.
Десь тут, уже вкотре, він чує легенду про «Зелений Клин» — вільну, щасливу землю, що лежить далеко на сході сонця, зустрічає десятки родин, які, полишивши: рідні місця, товарняками, підводами їдуть шукати оманливого щастя.
Знайомство Василя Янчевещького з Україною, зокрема Дніпром, передані в його оповіданні «На плоту», видрукуваному 1901 року у збірці «Записки пішохода», виданій невеликим тиражем власним коштом у друкарні «Ревельских известий». Оповідання за радянських часів не з'явилося в пресі, нам же воно цікаве як свідчення очевидця. Картини великої ріки, дніпрових берегів, «несхитна тиша плота», легенди і пісні, що їх чує автор, чергуються з описом труднощів і ризику життя плотогонів. «Ось тут на косі хрест стоїть, — розповідає товаришам хлопець, що років десять ходить з плотами на дубі. — Вище цього місця ми дражили якір. Ото як витягнути його треба було на палубу, один з хлопців підхопив кілком і не довів до кінця. Кілок назад відвернувся, ударив його в живіт. Він і звалився в Дніпро і одразу на дно пішов, мов камінь. Ми далі поїхали, його вже не знайти було, наверх не запливав. Потім його рибалки піймали і на косі закопали. В Катеринославі ми розрахувалися і назад по Дніпру пішли. Рибалки нам показали, де його закопали. Ми його відкопали — в нього вже волосся відіпріло. Ми йому в піску яму глибоку вирили, чистим одягом прикрили, хрест великий поставили. Без попа і панахиди. Де тут попа взяти? В селі, дома його поминають».
А ось оповідь іншого плотогона: «Шість чоловік зразу загинуло. Теж коли якір втягували, він лапою за край дуба зачепився і перевернув його догори дном».
Можна зауважувати нечітку композиційну будову оповідання, нарисовість письма, однак своїм фактажем та викривальною силою воно вражає неабияк.
