Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Над містом раптом важко прогуркотів грім. У кущах зашелестіли краплі дощу. Равік підвівся. Він бачив, як на бруківці затанцювали бризки чорного срібла. Дощ аж співав, великі теплі краплі періщили йому в обличчя. І зненацька він перестав усвідомлювати, смішний він чи нещасний, страждає він чи ні, знав тільки, що він живе. Живе! Він знов відчував життя, воно повернулося до нього, сколихнуло його, він перестав бути глядачем, стороннім спостерігачем. Прекрасне, непідвладне розумові почуття причетності до цього світу застугоніло в його жилах, мов полум’я в доменній печі. Йому стало майже однаково, щасливий він чи нещасний. Він жив, відчував повняву життя, і цього йому цілком вистачало!
Равік стояв на дощі, що шмагав його, мов кулеметний вогонь із неба. Стояв і сам був дощем, бурею, водою, землею, в ньому схрещувалися блискавки, що шугали з хмар, він був просто істотою, часткою стихії. Ніщо вже не мало назви, що вирізняла його, все злилося в одне — кохання, шалена злива, бляклі спалахи над дахами, розмокла, ніби набубнявіла, земля. Стерлися межі, він злився з усім цим, а щастя й нещастя були тепер ніби вистріляні гільзи, які відкинуло вбік могутнє бажання жити й відчувати, що ти живеш.
— Гей ти, там нагорі! — звернувся Равік до освітленого вікна, не помічаючи, що сміється. — Маленький вогнику, фата моргано, обличчя, що здобуло наді мною таку дивну силу на цій планеті, де живуть сотні тисяч інших, кращих, вродливіших, розумніших, добріших, вірніших і розважніших… Ти, яку випадок підкинув мені вночі на дорозі і яка ввірвалася в моє життя бурхливим, безоглядним, владним почуттям, вві сні закралася мені під шкіру, ти, яка майже нічого не знала про мене, крім того, що я опираюся, і тому накидалася мені, поки я не перестав опиратись, а тоді відразу захотіла помчати далі, — вітаю тебе! Я стою тут, хоч ніколи не повірив би, що знов колись так стоятиму. Дощ ллється крізь сорочку, він тепліший, приємніший і лагідніший, ніж твої руки й твоя шкіра. Я стою тут, нещасний, жалюгідний, і кігті ревнощів роздирають мені груди, я прагну і зневажаю тебе, захоплююсь тобою, молюся на тебе, бо ти метнула блискавку, що запалила моє серце, блискавку, яка живе в кожному лоні, іскру життя, чорне полум’я. Я стою тут, уже не як мрець у відпустці з дріб’язковим цинізмом, убогим сарказмом і крихтою відваги, вже не холодний, а знов живий, хоч і стражденний, але знов відкритий усім бурям життя, знов відданий під його жорстоку владу! Будь благословенна, мадонно зі зрадливим серцем, Ніно з румунським акцентом! Мріє і облудо, розбите дзеркало якогось темного бога, яке не має ніякого уявлення про те, що воно відбиває, дякую тобі! Я ніколи не скажу тобі цього, бо ти відразу безжально скористалася б моїм визнанням, але ти повернула мені те, чого не могли повернути ні Платон, ні хризантеми, ні втеча, ні воля, ні вся поезія світу, ні співчуття, ні розпач, ні найбільша, найтерплячіша надія, — ти повернула мені просте, повнокровне, нескаламучене життя, що здавалося мені злочином у ці часи між двома катастрофами! Вітаю тебе! Дякую тобі! Треба було втратити тебе, щоб усе це зрозуміти! Вітаю тебе!
Дощ навис над містом мерехтливою срібною завісою. Задухмяніли кущі. Земля теж гостро, вдячно запахла. Хтось вискочив з будинку навпроти й підняв верх жовтого «родстера». Равікові було байдуже. Тепер йому до всього було байдуже. Навколо панувала ніч, вона струшувала з зірок дощ і проливала його на землю. Потоки води падали на кам’яне місто з вулицями й парками і таємниче запліднювали його. Мільйони квіток розкривали назустріч дощеві свої барвисті лона й приймали його, він кидався з обійми мільйонів перистих гілок, просякав у землю, щоб у темряві спаруватися з мільйонами коренів, які чекали на нього. Дощ, ніч, природа й уся рослинність — вони просто існували, їм було байдуже до розпаду, смерті, злочинців, фальшивих пророків, перемог і поразок, вони існували, як і кожного року, і цієї ночі Равік також належав до них, ніби розкололася шкаралуща, і з неї проклюнулося життя. Життя, бажане і благословенне!
Равік, не озираючись, швидко йшов вулицями й парками. Йшов далі й далі, і Булонський ліс зустрів його, мов велетенський розбурханий вулик. По гіллі дерев тарабанив дощ, воно колихалося й шелестіло, і Равікові здалося, що він знов молодий і вперше в житті йде до жінки.
XXIV
— Що ви бажаєте? — спитав офіціант Равіка.
— Принесіть мені…
— Чого?
Равік не відповів.
— Я вас не зрозумів, пане, — мовив офіціант.
— Чого-небудь. Принесіть чого-небудь.
— Чарку «перно»?
— Добре…
Равік заплющив очі. Тоді поволі розплющив їх. Той чоловік і далі сидів на місці. Цього разу не могло бути помилки.
Біля столика неподалік дверей сидів Гааке. Сидів сам і вечеряв. Перед ним була срібна таця з лангустом і шампанське у відерці з кригою. Поряд стояв офіціант і готував салат з помідорами. Равік бачив усю цю картину так виразно, ніби вона восковим рельєфом відкладалася на дні його очей. Гааке сягнув рукою по пляшку, і він помітив на його пальці перстень з печаткою — герб на червоному камені. Той перстень і ту білу, м’ясисту руку він бачив, коли був жертвою божевільної, методичної жорстокості, коли його, зомлілого після тортур, приводили до пам’яті під сліпучим світлом голих ламп. Гааке стояв перед ним, завбачливо відступивши на крок назад, щоб на його старанно випрасувану форму не бризнула вода, якою відливали Равіка. Показуючи на нього м’ясистою, неприродно білою рукою, Гааке скрадливим голосом казав:
— Це був тільки початок. Ще ніякий не допит. Може, тепер назвете прізвища? Чи нам доведеться знов братися до вас? У нас є ще багато можливостей. Як я бачу, ваші нігті ще цілі.
Гааке підвів голову і глянув Равікові просто у вічі. Равік величезним зусиллям волі змусив себе не схопитися
