Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Рокі, це я. Я... е-е... Я в Нью-Йорку і... я... я хочу сказати... е-е... Я...
«Залиште повідомлення. Пі-і-і».
Я брякнув трубкою.
Доркас Палмер
епер уже надто темно, щоб використати слово «темніє» як привід сказати, що йому час звідси піти. Ще одна Доркас Палмер — розумніша, правда, — дивувалася б, якого біса так сталося, що сьогоднішній вечір закінчився тим, що цей чоловік опинився в її квартирі. Знову ж таки, кому яке діло. Чоловік може заявитися на квартиру жінки, не переймаючись тим, що подумають сусіди. До того ж я своїх сусідів не знаю. Та якщо він розраховує завершити цей вечір сценою з якої-небудь французької комедії — тобто в моєму ліжку, де я вкрита по цицьки простирадлом, а він із вдоволеною усмішкою попихкує цигаркою, — його чекає дуже сумне розчарування. Він дивиться з мого вікна на обрій. Краєвид звідси, я б сказала, відстійний.Цю частину я знаю, я дивилася «Династію». Зараз треба запитати, чи не бажає він чогось випити. Правда, з випивки у мене тільки дешева горілка (для коктейлів), а ще ананасовий сік, свіжість якого не завадило б перевірити. А пропозиція випити — це не зашифрована пропозиція потрахатися? Втім, цього статися не повинно, хоча він і справді схожий на Лайла Ваґґонера (а я чула, що Лайл позував для «Плейґерлу»[487]). Проблемна в тому, що я справді хочу перевдягнутися в щось комфортніше. Від цього чортового твіду в літній день неймовірно свербить шкіра. А мої ступні мають суворий п’ятигодинний ліміт на високі підбори, після чого вони починають кричати: стерво, ти нас що, занапастити хочеш? Я хіхікнула, мабуть, надто голосно — він обертається і дивиться на мене. Усмішка від чоловіка — це зазвичай платіж авансом, Доркас Палмер. Не продавай йому нічого.
— Я, пригадую, обіцяла не казати нічого про повернення додому, — сказала я.
— То й не кажи. Ти навіть не уявляєш, скільки відомих мені людей не тримають обіцянок.
— У багатих свої примхи.
— Тобто?
— Ви мене чули.
— Клянуся: часткова причина, чому я не можу піти...
— Не можете?
— Не можу, а все через те, що ти з кожною годиною стаєш нахабнішою. Уже й не знаю, що з тобою станеться до десятої вечора.
— Я не зовсім впевнена, що це комплімент.
— Я, взагалі-то, теж. У такому разі нам просто треба чекати до десятої.
Мені хочеться сказати цьому чоловікові що-небудь про його настирливість — вдерся в мій простір, зазіхає на мій час, вважає, що мені більш нема чим зайнятися, — але тут він каже:
— Хоча, знову ж таки, тобі, напевно, є чим зайнятися — чимось кращим, ніж розважати старого.
— Я вже двічі сказала, що ви не старий. Можливо, вам варто спробувати напроситися на інший комплімент.
Він сміється.
— Сонце сховалося. Випити щось є?
— Горілка, трохи ананасового соку і... більш не знаю.
— Лід є?
— Якщо немає, то можна зробити.
— От лайно... Що ж, тоді я вип’ю горілки з ананасовим соком, чи що там є в холодильнику.
— У вас руки цілі? Все перед вами на стільниці: і горілка, і чисті склянки.
Він дивиться на мене, киває і, сміючись, каже:
— Чорт, а мені це подобається.
Я починаю замислюватися, чи це часом не кіно, де безцеремонна чорна гувернантка повертає старому патріархові бажання жити далі. Але ніяких проявів старості в цьому чоловікові я не бачу, як і жодної ознаки того, що він потребує чиєїсь допомоги.
— Ваш син і дочка, напевно, вже турбуються.
— Можливо. Тут содова в холодильнику. Можна взяти?
— Так.
— І вже час викинути цей шматочок піци. І оці півкоробки рамену[488].
— Дякую. Які ще рекомендації щодо мого холодильника?
— Я б позбувся надкушеного бургера. А це що, «Курз»[489]? Жодна людина, що себе поважає, не стане ніколи цього пити.
— Я насправді не чекала пропозицій щодо вмісту мого холодильника.
— Хм. А навіщо тоді питати? Ти хочеш горілку з содовою та натяком на ананас?
— Так.
— Уже в процесі.
Я дивлюся, як чоловік захопив мою кухню. Не пам’ятаю, коли я купила лайм, але, мабуть, не так давно, бо він сміливо пускає його в хід. Після третьої спроби різати моїм ножем він дістає ще один і починає точити їх один об одного, ніби б’ючись на мечах сам з собою. Потім він нарізає лайм. Дивиться на скло на моїй стільниці й киває головою, ніби з жалю. Я не пам’ятаю, щоб у мене лишалося дві пляшечки сальси[490], але він знаходить і їх. Ріже, розбиває, витискає, змішує; справді, стежити за тим, як працює чоловік, — у цьому таки щось є. Не пригадаю, чи бачила я коли-небудь узагалі чоловіка за готуванням, хіба в кулінарних телешоу. І ось я маю таку нагоду. Він підходить з двома склянками, одну простягає мені:
— Ну як? Годиться?
— Це дуже добре.
— Ну, дякую за підтримку.
— Чудово. Справді.
Він сідає в одне з крісел, занести які з вулиці мені нещодавно допоміг сусід (відтоді я його навіть не бачила). Я сподіваюся, крісло вже не пахне. Він п’є повільно, ніби хоче, щоб напій не скінчався, що продовжить його перебування тут.
— На тобі спідниця не свербить? Тобто — літо все-таки.
— Я не зніму свою спідницю.
— Не думай, що я просив. Ти переймаєшся, наскільки велику помилку зробила, запросивши мене до себе?
— Ні.
— Тоді, значить, так.
— Я не висловлююся двозначно.
— Гаразд.
Дивно, але єдине слово, яким я можу описати те, як він сидить, — це «міцно». Я звернула на це увагу ще в нього вдома, а також у метро; він відмовляється від усіх цих крісел, що запрошують у них плюхнутися, — і сидить прямо, з розправленими плечима. Напевно, звичка ще з часів армійської служби.
— А поліція вас часом уже не розшукує?
— Людину не шукають, поки не мине двадцять чотири години.
— А як швидко можуть заявити про викрадення?
—
