Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Я стріляв і стріляв, підходячи все ближче й ближче, аж поки на його плечах не лишився тільки обрубок його шиї з жирним волоссям. Але його регіт переслідував мене по всій 8-й вулиці, я біг і біг, та все ніяк не міг відірватися від нього. Коли ж забіг нарешті у свою квартиру, то відчув довбаний холод, мене трусило, а цей регіт, здавалося, закипав у мене під шкірою. Рокі торкнувся мене, а я схопив цього хлопчака і штовхнув до стіни. Та потім відпустив і дав йому роздягнути себе, як дитину, віднести у ванну і гладити моє волосся, поки ванна наповнювалася теплою водою. «Спокійно, крихітко, спокійно», — це було все, що він говорив усю ніч безперестанку. Довбаний хлоп, довбаний хлоп! Засів мені в голову саме в той час, коли я маю зайнятися ділом.

І от я стою у Флетбуші, зведений до краю. Тупість несусвітна, — а все через цього довбаного підараса, який до мене приклеївся, буквально нав’язався хлопцеві, що вбиває людей і, рано чи пізно, розрахується і з тими, через кого все це в нього почалося. На хер усе! Я таки, коли прийде час, проб’ю кулею діру в цьому йобаному світі збоченців, порішу всіх тих, хто ловив мене за підгляданням за іншими хлопцями в душі, а в спортзалі зривав з мене рушник, демонструючи всім цікавим мій розкішний стояк.

Ну, все, годі. Якщо я продовжуватиму в такому дусі, то запорю завдання... Потім буду чекати на дзвінок Ґризельди. Або, можливо, з’явиться один з її Гавайських Сорочечників (бо ж вона точно послала когось — простежити, як я впораюся, після чого прибрати сліди, тобто мене). Може, це буде Рожевий: він надто добре знає тутешні клуби, тож мене знайде і, можливо, навіть відпустить, якщо я в нього відсмокчу. Навіть поганенький мінет змусить мужика примружитися в сподіванні, що далі буде краще. Ну а мені вистачить секунди, щоб вихопити волину і поцілити в його голову, точніше в підборіддя, так, щоб на стелю бризнула кров. Іноді я мрію знову опинитися в Чикаго і, як раніше, викрадати чи обчищати тачки.

За десять футів звідси телефонна будка.

— Ало?

— Рокі? Де тебе чорти носять? Ти, в біса, відповіси мені?

— Джон-Джоне.

— Я дзвонив тобі. І не раз.

— Мені дійсно треба поспати.

— Гадаю, в тебе був, на хрін, важкий день.

— Ні, не зовсім. Роздумував, яку листівку надіслати татові на день народження. Щороку це роблю. А нащо ти мені дзвониш, Джон-Джоне?

— Що? Га? Що ти маєш на увазі?

— Я завжди ясно висловлюю те, що маю на увазі. Нащо ти дзвониш?

— Ну, тому що, тому що...

— Я щойно дивився один гнітючий епізод з «Польового шпиталю» і ще більш гнітючий епізод — з «Одного разу за один раз»[477]. Там завжди або «Лу Грант»[478], або сцена в ліжку. Хоча в цьому епізоді йшлося про занедбану суїцидну кралю. Правда, це була лише перша частина — я маю на увазі «Одного разу за один раз». Ну, то чого ти хочеш?

— Що? Що я хочу? Нічого я не хочу.

— Тоді мені справді треба поспати.

— Тоді, на хрін, спи.

— Га? У тебе там якась проблема, чи що?

— Та нема в мене ніякої проблеми. Це просто до біса дивно, хіба ні? Як хтось, нічого не роблячи весь день, може бути втомленим?

— А я думав, моя мачуха померла. Аж виявляється, ось вона, тут, телефоном зі мною базікає.

— До біса твою мачуху.

— Ти скучив за мною, так?

— Не змушуй мене, блін, сміятися. Що за дурне, на хрін, питання.

— Ага, дурне. А якщо ти відповіси «так», то здаватимешся гомиком.

— Сам ти гомик.

— Ну, а тобі тоді дванадцять років. Та проїхали, мені начхати.

— Тобі начхати, що я — підарас?

— Ні, мені начхати, що розмова хилиться в цей бік. Ще щось?

— Ну чого ти такий, блін... А знаєш що? Ні. Ні! На хер тебе, Рокі.

— Гаразд, тоді на добраніч.

— На добраніч. А ні, зажди.

— Що ще?

— Я... е-е... Я... ти... ти робив там це з кимось?

— А тобі що до того?

— Та ну тебе в сраку, Рокі! Що за срань!

— Ні, кажу тобі: ні. Я не розумію, чо’о це має значення: ми ж не разом, нічо’ тако’о. І ти робиш, що хочеш. У тебе з кимось було?

— Ні.

— Не розумію, чого ні. Ти в Нью-Йорку, де повно педиків, диваків та іноземців, до того ж ти ще досить молодий. Ну гаразд, я йду у своє ліжко.

— Це не твоє ліжко.

— На добраніч.

— Пожди.

— Що цього разу, Господи? Хочеш секс телефоном? Хочеш, щоб я застогнав отак: «Трахай мене, татусику; поки не кінчиш. Трахай мене, ох, трахай мене своїм великим довбаним членом, татусю, ох, кінчи мені на обличчя, поводься зі мною, як із сукою, ох-ох-ох...»?

— Господи Ісусе, ну невже ти, на хер, не можеш сказати щось приємне? Хоч раз.

— Вибач. Я... ой, не зміг стримати позіх. Так на чому ми зупинилися?

— Солодких снів.

— Бувай...

Слухавку я встиг повісити першим — так йому, тому сучарі. Тепер треба зосередитись. Я стою на протилежному боці вулиці і чекаю ямайця, щоб замочити. Я не знаю, коли він вийде. І не знаю, чи зможу впоратися сам, бо ж дуже багато чого треба врахувати одночасно. Мені навіть не відомо, чи він там один, чи з кимось. Ніхто не виходив і не заходив уже кілька годин (принаймні я не бачив, бо в густих сутінках не надто видно). Все наосліп, все якось тупо; втім, він таким і був, із самого початку, цей довбаний план Ґризельди. «Просто завали цього чувака». Легко сказати, але що, як він мене завалить? Оце буде номер. Зараз лише восьма вечора. Навіть якщо він у себе, то ще не спить. Найкраще, що я можу зробити, це дочекатися, поки він вийде, й укласти його на вулиці. Але