Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

— Север, — розтираю його руки і з болем у серці думаю про те, що тут без пояснень не обійдеться, — я все ж таки хочу, щоб ми видряпались на самий вершок гори. Розумієш, щоб так і в житті змогли ми піднятись нагору. Вище пліток, вище міщанства, що оточує нас…

Він дивиться на мене, і я читаю в його очах не ентузіазм, а меланхолію!

— Для цього потрібно одного фактора, — зітхає Север. А в мене серце корчиться від цього зітхання.

— Якого фактора? Прошу, скажи якого?

Хочу трохи розрядити атмосферу і починаю фіглярничати. По-лакейськи згинаюсь:

— Що зволите замовити? Відваги? Будь ласка, в мене її досить. Нахабства? І цього знайдеться, якщо треба буде! Кохання до тебе? О, цього в мене такий запас, що вистачить до кінця наших днів!

Я кручусь, роблю різні смішні фігури, а він стоїть з похиленою головою і навіть не усміхнеться.

— Для цього потрібно, мишко, перш за все… грошей. Але ти ще дитина. Ти нічого не розумієш, і добре… Вже холодно! Може, все ж таки покинеш цю шалену думку — дряпатись на самий вершок, і зійдемо вниз?

Гроші! Прокляті гроші, як вони міняють своє обличчя! Ще недавно були вони для мене тільки кіно, морозиво, а потім стали хліб, підметка, а тепер уже — щастя!

Жах!

Жах, що якийсь паскудний папірець бере владу над нашим життям, нашим правом на щастя, а ми мовчки погоджуємося з цим.

— Севере, — кричу, хоч він тут біля мене, — я ненавиджу гроші! Будьмо, о, будьмо з тобою інші, не такі, як усі… Севере, будьмо сміливі, — хочеш?

Він не знаходить для мене відповіді, тільки пригортає до своїх грудей. В мене таке враження, що він плаче.

Все ж таки сходимо вниз, не досягши вершини гори. Сприймаю це за недобру прикмету для нашого щастя.

Сходити вниз, виявляється, ще важча штука, ніж дряпатись угору. Север мусить мене раз у раз підтримувати, бо я, втративши душевну рівновагу, втрачаю й фізичну. Біля підніжжя гори чекають, стужившись за нами, наші лижі. Розбираємо їх і їдемо в місто.

По рівному Север їздить досить пристойно. Напрошується неждана думка: «Север з тих, що з ними можна тільки по рівному…» Нічого поганого не сталося. Не впало ні одного гіркого слова поміж нами, а проте я відчуваю, що ця прогулянка вирила якусь прірву між мною і моїм коханим. Ми виходили одними, а повертаємось вже іншими. Невже справді і тут винні гроші?

— Ти чого хотіла? — єхидно спитала мене Катруся, що в перекладі на звичайну мову означало: «Забирайся звідсіль!»

— Так, — відповіла я, зухвало витримуючи її спопеляючий погляд. — Я хочу їсти. Страх як хочу їсти.

— Ти б бодай переодяглася, — просичала Катерина, що знову-таки означало: «Забирайся звідсіля, поки не пізно».

— Нічого, нічого, — піддержав мене мій майбутній шурин, — лижний костюм — це тепер крик моди…

Безбородько підсунув мені стілець поруч з собою, але я воліла сісти через крісло.

Катерина посміхалась найчарівнішим усміхом… вішальника. А я? Ох, я допалась нарешті до булки з маслом, яке досі призначалося виключно для нього. Це, звичайно, було свинство з мого боку, але що я винна, коли не могла опанувати себе?

Катерина дивилась на мене непритомними зі страху, круглими, як у сови, очима, а я вдавала, що не помічаю її погляду, і уплітала булку з маслом, а зверху ще з шинкою, аж за вухами лящало.

Безбородькові як лікареві, очевидно, подобався мій апетит. Він підсував мені тарілку за тарілкою, а я змітала все з них, як мітлою. Увійшла мама, і я побоялась глянути на неї. Я тільки здогадалась по руках, що вона зачасто підносить до обличчя хустину. Напевно, моя поведінка увігнала її у піт.

Безбородько, як звичайно, розповідав якусь історію, де героєм був не хто інший, а він сам. Я попала вже на кінець його розповіді. Він був чимсь сильно збуджений.

— Ти читала? — звернувся він до мене і тицьнув у руки «Прикарпатські вісті». Я, правду сказати, вперше дізналась, що така газета взагалі існує на світі божім.

— Ні. А що?

— Прочитай, тоді будеш знати. Будеш знати, що таке людська підлота. Ти молоденька, і не варто тобі отруювати душу, але прочитай. Прочитай… Ти щойно вступаєш в життя. Так, пізнаєш, який страшний світ. Отут… отут прочитай…

Газетна замітка (облямована червоним і синім олівцем) була такого змісту:

«Члени правління читальні «Сила» з передмістя Нашого Мнихівки звернулися з проханням до пана доктора Безбородька прочитати доповідь на тему: «Перша допомога в наглих випадках». Безбородько відмовився від доповіді тому, що це безплатно. Пан доктор — ура-патріот тільки на словах. Він вдає з себе народолюбця, а в дійсності це шкуродер такий, що без грошей і умираючому не подав би ложки води і т. д. і т. д.».

Мені стало ніяково за сестриного нареченого, і я відсунула газетку, не дочитавши до кінця тієї інформації.

— Прочитала? — спитав Безбородько. — І що ти на це? Ти скажи мені, що б ти подумала, коли б ти мене не знала? Повірила б, правда? Натурально, що повірила б!

— Та що там «повірила б»! Яка людина з глуздом повірить цьому? Та це відразу, з самого тону видно, що то все — брехня і провокація! — не так заступилась за Безбородька, як підказала мені відповідь Катерина.

Мені треба було послухатись старшої сестри, але ні, мене начеб гедзь укусив, і я спитала:

— А чому ви справді не пішли?

Дурнішого питання я не могла поставити. Мій майбутній шурин зробився бурякоподібним і, на моє щастя, накинувся з своїми претензіями не на мене, а на Катерину:

— Прошу, маєш! Перший виступ публічної думки! Ти щойно сказала, що ніхто не повірить, що всякий розумітиме, що це брехня, наклеп і провокація. Ось тобі доказ, як реагуватиме на цю замітку пересічна публіка. Ти ж чула: «А чому ви справді не пішли?» Чула! Так от і радій тепер!

— Та що вона, дурна, знає! — борониться Катерина.

— Як то — дурна? — не уступає Безбородько. — Дозволь! Панна закінчила гімназію і ще дурна. А хто тоді розумний? Так думає моя майбутня швагерка, людина, хочу вірити, до мене абсолютно прихильна. А що подумають собі про цю замітку чужі, до того ж заздрісні люди? Що подумають собі, прочитавши такий наклеп, наші міщани,