Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Виразно відчуваю в її питанні пастку для себе. Безбородько винний у тому, що я не злюбила слово «наречений». Мені б не хотілося, щоб цим словом називали Севера, бо я дуже не хочу, щоб Север чимсь був подібний до Безбородька.
— Він не є мій наречений, він мій милий. А це важливіше, — ні?
— То він не хоче офіціально заручуватись з тобою? — отакий фальшивий висновок робить Оксана з того, що я сказала.
Не знаю, чого це їх, власне кажучи, так обходять ті офіціальні заручини. Зоня теж раз по раз пиляє мене за це.
— Смішні ви всі… Тепер не модно заручуватись! — не знаю вже, як боронити себе й Севера.
— Так, не модно, зате безпечно. Я на твоєму місці таки настояла б на тому, щоб він офіціально попросив у мами твоєї руки. Хай купив би вінчальні персні. Хай би хтось з твоїх вуйків-священиків офіціально поблагословив їх, щоб міцніше пропечатати… Я на твоєму місці зробила б так, бо… щось мені здається, що той твій доктор — не зовсім чесна людина.
— Якщо ти хочеш, щоб ми перестали знатись, то продовжуй свої нісенітниці, — сказала я вже з сльозами на очах. Мені справді хочеться плакати, але не від того, що Оксана так думає про мого милого, а від того, що такі підозри вже раз закралися були до мого серця. Правда, я їх миттю відігнала, вилаяла себе, покарала, урочисто заприсяглася більше не пускати їх і на поріг мого серця, але вони хоч тільки раз навістили мене, проте таки залишили слід у моїй пам'яті. І ось тепер спогад про них збігається з тим, що сказала Оксана.
Наша Мариня, яка коли б могла, то зірку зняла б з неба для мене, відводить мене вбік для секрету.
— Славуню, треба, щоб доктор Мажарин сказав мамі, що він собі думає. Як ти гадаєш? Ще не пізно… можна б при однакових коштах відгуляти й два весілля разом…
— Мариню, — цілую м'яке вже, а колись таке туге обличчя, — не говорім про це. Це для мене дуже прикро.
Мариня стягає свої густі, все ще блискучі брови.
— Якщо б він тебе скривдив, то господь важко скарав би його.
— Мариню!!
— Я мовчу, Славуню, вже мовчу…
Вона вмовкає, але я серцем чую, що вона ремствує на Севера: в чому справа? Я й сама починаю відчувати своє не зовсім зручне становище. Захищаю Севера від цих нападок, хоч в душі не можу не признати його деякої вини хоча б у тому, що своєю поведінкою він дає привід думати, що він винний. Його однієї розмови з мамою вистачило б для того, щоб зняти з себе всяке підозріння. Невже ж він не бачить, не відчуває, що атмосфера довкола нас починає згущуватись і що саме від нього повинно прийти розрядження цієї атмосфери?
Я запропонувала поїхати на лижах за місто.
Благословляю нашу епоху спорту. При жодних інших умовах не годилося б мені йти одній з мужчиною у ліс, хоч би й зимою.
Спорт, слава аллаху, дозволяє цю вільність.
Север їздить погано. Це мушу визнати з усією прикрою для мене об'єктивністю. Поганий стиль його їзди полягає в тому, що він просто-напросто боїться. З'їжджаючи з гори, він надто згинає коліна. Згинає їх не як сміливець, який збирається перескочити перешкоду, а як невправний хлопчак, який боїться стрімкого спаду.
Тому й стараюся, щоб він менше з'їздив з гори при публіці. Воно, напевно, завжди так буде: його успіхи будуть подвійними успіхами, його невдачі будуть моїми потрійними невдачами.
Ми їхали, їхали кілометр за кілометром, горбок за горбком, аж заїхали в ліс. Перед нами виросла досить стрімка, утикана де-не-де кущами та яличками гора.
— Ти хочеш з'їхати з цієї гори? — з якимсь боязким недовір'ям спитав Север.
Я насамперед поцілувала його, а потім засміялася:
— Та що ти? Це ж зруб! Хіба ти не бачиш, скільки там причаєної небезпеки для наших бідних ніг?
— А чого ми прийшли під цю гору?
— Бо я хочу, тільки не гудь мене, я хочу… взятись з тобою за руки і видряпатись на самий вершечок гори.
— З лижами?
— О ні! З лижами це було б неможливо! Лижі заткнемо у сніг, і вони будуть для нас ніби орієнтиром.
Север не дуже захоплений моєю ідеєю. Бачу виразно по його обличчі, що він досить кисло сприйняв її.
— А яка мета в цьому?
— Яка мета?! Є в мене, коханий, мета! Я хочу разом з тобою подолати цю трудну путь… Зробити це зусилля, щоб вибратись на височінь. Вище від усіх, вище від усього, Север! Вище від усього!
О, коли б він міг зрозуміти мене в цю хвилину. Коли б непотрібно було пояснювати. Коли б струна в його душі озвалась на долю секунди раніш, ніж я торкнусь її пальцями.
Але чому, о господи, чому я не можу сказати цій єдиній, найближчій на землі для мене людині, що мене починає гнітити ця атмосфера пліток і дурних здогадів, які згущуються довкола нас? Я ж безсила, а він так легко може замкнути їм роти. Чому не зробить цього? Чому?
Все ж таки беремо гору. З трудом, перепочиваючи, чіпляючись попутних кущиків, дряпаємося крок за кроком вперед. Щокількадесят кроків то я, то Север зриваємось, стрімголов летимо і рятуємо одне одного. Чи може бути кращий символ дружби?
Ми зігріваємося від руху, а враження таке, ніби наверху сонце гріє куди тепліше.
Стоїмо (Севере, обійми мене!), притулившись одне до одного на вузькому виступі, ніби кам'яна композиція. З пташиного льоту Наше здається незнайомою місцевістю. З трудом розпізнаємо знайомі вулиці й будинки. Покрівлі, вкриті цинковою бляхою, сліпучо блищать на сонці, і місто все здається наглянсованим.
— Севере, — пригорнулась головою до його плеча, — скажи мені щось на пам'ятку. Слово, сказане з цієї висоти, матиме особливе значення…
Север делікатно струшує іній з мого волосся. Як він уміє так непомітно гарно виявляти своє піклування про мене.
— Коли б ти знала, мишко, як люблю я твою внутрішню незалежність! Твою сміливість. Ти — як стихія. Моя стихія. Це може звучати й як жіноче ім'я. Як ти гадаєш?
Сходимо з виступу, бо почав дути холодний вітер. Спираюсь на молоденьку берізку. Дощ снігового кришталю спадає мені на голову.
— Що ти робиш? Славо! Ти ж уся в снігу! Струси з себе сніг…
А навіщо його струшувати? Я ж — стихія. Відчуваю, як сльози душать мене. Не хочу бути стихією. Хочу бути для
