Джерело - Айн Ренд

Із годинника його погляд повернувся до гранок на столі. Він прочитав передовицю Алви Скаретта — про людей, які годували білок у Центральному парку, і колонку Еллсворта Тухі про виставку картин, написаних працівниками міського санітарного відділу. На столі пролунав дзвінок селектора, і голос його секретарки сказав:

— Містер Говард Рорк, містере Вайненд.

— Запросіть, — відповів Вайненд, і вимкнув селектор.

Відсовуючи руку, він зиркнув на ряд кнопок на краю столу: яскраві кнопки з різнокольоровими кодами, що від них до всіх редакційних приміщень тягнулися дроти, кожен з яких контролював певну людину, яка контролювала багатьох інших людей, і кожна ця група людей робила свій внесок в остаточний зміст газети, що вирушить до мільйонів будинків, увійде в мільйони голів — ті маленькі кнопки з кольорового пластику, ось тут, під його пальцями. Але він не встиг потішитися з цієї думки — двері його кабінету відчинилися, і він відсунув руку від кнопок.

Вайненд не був упевненим, чи він не затримався певну мить, перш ніж підвестись, як цього вимагала ввічливість, задивившись на чоловіка, який увійшов; можливо, він одразу ж встав, і йому лише здалося, що він загальмував. Рорк не був упевненим, чи, увійшовши до кабінету, він зупинився, перш ніж підійти, задивившись на чоловіка за столом; можливо, він не зупинив ходи, а йому лише здалося, що він завмер. Але на мить ці двоє забули про реальність: Вайненд забув, чому викликав цього чоловіка, а Рорк забув, що перед ним чоловік Домінік — зникли двері, стіл, килим на підлозі, залишилося лише впізнання одне одного, лише дві думки зустрілися посередині кімнати: «Це Ґейл Вайненд» — «Це Говард Рорк».

Вайненд підвівся, простим жестом руки вказавши на стілець біля столу, Рорк підійшов, сів, і вони не помітили, що забули привітатися.

Вайненд усміхнувся і просто сказав те, чого не збирався говорити:

— Не думаю, що ви захочете працювати для мене.

— Я хочу працювати для вас, — відповів Рорк, який прийшов із наміром відмовитися. — Ви бачили будинки, що я звів?

— Так. — Вайненд усміхнувся. — Це інше. Це не для моїх читачів. Це для мене.

— Ви ніколи досі не будували для себе?

— Ні — не враховуючи клітки, що я збудував на даху, і старої типографії тут. Запитаєте, чому я ніколи не будував для себе, якщо можу дозволити побудувати ціле місто? Я не знаю. Мені здається, що ви це можете знати.

Він забув, що не дозволяє людям, яких наймає, судити про нього.

— Тому що ви були нещасним, — відповів Рорк.

Він сказав це просто, без зухвальства, так, наче зараз можлива була лише цілковита щирість. Це скидалося не на початок зустрічі, а на її продовження; продовження чогось, розпочатого давно. Вайненд сказав:

— Поясніть.

— Гадаю, ви розумієте.

— Я хочу почути ваші пояснення.

— Більшість людей будують так, як живуть — для них це рутинна справа і безглузда забаганка. І мало хто усвідомлює, що будинок — це великий символ. Ми живемо в нашому «я», й існування — це спроба надати цьому внутрішньому життю фізичної реальності, висловити її жестами і формами. Для людини, яка це розуміє, її будинок — це вияв життя. Якщо така людина не будує, хоча має засоби, це означає, що життя її не влаштовує.

— Чи не здається вам, що безглуздо говорити це саме мені?

— Ні.

— Мені теж так не здається. — Рорк усміхнувся, і Вайненд продовжив: — Але ми з вами єдині, хто таке каже. І про те, що я не мав того, чого прагнув, і що я належу до тих кількох, здатних зрозуміти значення великих символів. Ви не хочете забрати ваші слова назад?

— Ні.

— Скільки вам років?

— Тридцять шість.

— Коли мені було тридцять шість, я вже володів більшістю своїх газет. — Він додав: — Нічого особистого. Не знаю, навіщо я це сказав. Просто випадково спало на гадку.

— Що ви хочете, щоб я збудував для вас?

— Мій дім.

Вайненд відчув, що ці два слова справили на Рорка сильне враження, наче мали прихований зміст; він відчув це безпричинно; хотів запитати: «У чому річ?», але не міг, тому що вираз Роркового обличчя не змінився.

— Ви не помилилися з діагнозом, — сказав Вайненд, — бо, розумієте, я нарешті захотів звести будинок для себе. Я не боюся видимої форми мого життя. Якщо ви хочете, щоб я висловився навпростець, як ви, — тепер я щасливий.

— Який це має бути будинок?

— Заміський. Я купив ділянку. Маєток у Коннектикуті, двісті гектарів. Який будинок? Це вирішуватимете ви.

— Мене обрала місіс Вайненд?

— Ні, місіс Вайненд нічого про це не знає. Я просто захотів виїхати з міста, і вона погодилася. Я не просив її обирати архітектора — мою дружину до заміжжя було звати Домінік Франкон; вона колись писала про архітектуру. Але вона воліла, щоб обирав я. Хочете знати, чому я обрав вас? Я довго шукав. Спершу навіть розгубився. Я ніколи про вас не чув. Я взагалі не знаю архітекторів. Кажу це буквально — я не забув років, коли працював із нерухомістю, те, що збудував, і тих йолопів, які будували для мене. Це, звісно, не Стоунрідж, це — як ви сказали? — це вияв мого життя. Потім я побачив Монаднок. І це спонукало мене запам'ятати ваше ім'я. Але я продовжив пошуки. Я їздив країною, дивився на будинки, готелі та інші споруди. Щоразу, коли мені щось подобалося і я запитував, хто це спроектував, відповідь була завжди та сама: «Говард Рорк».

Тому я покликав вас. — Він додав: — Чи повинен я говорити, що захоплююся вашими роботами?

— Дякую вам, — сказав Рорк, на мить заплющивши очі.

— А знаєте, я не хотів зустрічатися з вами.

— Чому?

— Ви коли-небудь чули про мою художню галерею?

— Так.

— Я ніколи не зустрічаюся з людьми, роботи яких мені подобаються. Їхні твори дуже багато означають для мене. Я не хочу, щоб люди псували враження. Зазвичай саме так і буває. Вони дуже не відповідають своєму таланту. Ви не такий. Я не проти поспілкуватися з вами. Кажу вам це, щоб ви знали, що в житті я дуже рідко відчуваю повагу, але я поважаю речі в моїй галереї, і ваші будинки, і талант людини, здатної все це створити. Можливо, це єдина релігія, що я будь-коли сприймав. — Він стенув плечима. —