Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

Я застібнув валізу і випростався, тримаючи в руках читану-перечитану книгу Миколи Зерова «До джерел».

– Ось, Миколо, – звернувся я до Міколаса Салоса, який стояв поряд, – візьми цю дорогу моєму серцю книжку на пам’ять про нашу дружбу і ліцейські роки.

Міколас мовчки взяв том, і ми обійнялись. У вільнівському помешканні на Словацького, в якому ми прожили всі ці студентські роки і яке тепер було заставлене нашими вже спакованими речами, запанувала печальна тиша.

– Посидьмо перед дорогою, – запропонував я і першим вмостився в старому кріслі. – До мого потяга ще більше двох годин.

– Ти ж пиши мені, – вкотре попрохав я друга. – У Володимир на пошту, до запитання. А якщо вступлю у Львові до політехнічного, дам тобі свою нову адресу. І книги, які обіцяв, теж вишлю. Тарас писав, що зможе їх дістати.

Зі своїм гімназійним другом Тарасом Микитюком я переписувався досить часто. Той теж закінчив навчання в ліцеї і збирався вступати до Львівського університету. Я з нетерпінням чекав зустрічі з Тарасом у Володимирі, куди він мав приїхати перед вступними іспитами. Повернутись додому після навчання в ліцеях мали також Улас і Йоська.

– Що ж, пора, – перервав я мовчанку. – До вокзалу ще з годину добиратись.

На пероні залізничного вокзалу, звідки мав рушати потяг на Ковель, я раптом побачив Ельжбету. Після тієї пам’ятної розмови в парку стосунки між нами ставали все прохолоднішими, і зрештою ми перестали зустрічатись. Ельжбета була ображена чи, може, вдавала з себе таку. Я ж вирішив, що коли вона захоче бути зі мною, то повернеться. Коли ж ні… Я мучився, не спав ночами, але пристати на пропозицію коханої, поступитися власною гідністю не міг. Згодом я довідався, що Ельжбета почала зустрічатися з офіцером, якого перевели на службу у Вільно. І вирішив викреслити її зі свого життя. Та виявилось, що це не так просто.

Ельжбета вгледіла мене і рушила назустріч. Вона високо тримала голову і злегка посміхалась, дивлячись мені у вічі.

– Вже від’їжджаєш? – замість привітання запитала горда панянка, подаючи мені руку в мереживній рукавичці.

Я галантно поцілував цю напарфумлену рукавичку і враз усвідомив, що близькість Ельжбети не викликає у мене ніяких почуттів.

Міколас, ввічливо вклонившись, мовчки відійшов.

– Так, – приязно відповів я. – Спочатку додому, потім до Львова, здавати вступні іспити в політехнічний інститут.

Ельжбета опустила погляд, але за мить знову звела його на мене, гордо скинувши голову.

– Скажи, Владзю, ти ще кохаєш мене?

Як і тоді, під час нашого першого знайомства в аудиторії, слова самі злетіли з моїх вуст – наче мимо моєї волі:

– Я, як і раніше, зачарований тобою, Ельжбето. І навіть більше… Але в душі щось мені підказує, що це вже не кохання…

Легка тінь чи то жалю, чи гніву промайнула на обличчі красуні.

– Дякую за відвертість, – посміхнулась вона холодною посмішкою. – Хай щастить у житті, Владзю… Володьку.

– І тобі, Ельжбето…

Як же бентежать душу краєвиди і запахи рідної землі після довгої розлуки! Яким милим серцю видається родинне гніздо, що в нього ти, наче той бусол, повертаєшся з далекого краю в очікуванні спокою і любові, котрими, здається, наповнене все у цій найкращій на світі місцині, де народився і виріс. І відчуття, які охоплюють тебе, коли потрапляєш в її материнські обійми, певно, є одними з найвищих проявів людського щастя.

Цілий тиждень я насолоджувався спілкуванням з рідними і красою природи, в яку так гармонійно вмальовувався наш хутір Капітулка. Я розмовляв з предковічними дубами, притуляючись до ребристої кори їх потужних стовбурів по-чоловічому, спиною, і просячи у них, як віками просили мої пращури: «Дубе, дубе, дай мені сили». Гладив руками стебла посіяних батьком пшениці і жита, які вже ось-ось мали заколоситись. Залазив у найпотаємніші хащі Капітульського лісу, де наливались життєдайними соками грибниці, про які знали лише я та мої близькі. Ходив до недалекої Турії, щоби помилуватись, як викидаються з її поверхні великі круглі карасі, виблискуючи на сонці золотою лускою, та послухати водяні перемовини джерел. І все це насичувало мене такою енергією, що, здавалось, я готовий був злетіти в небо разом із буслами, які звили гніздо у нас на стайні. А ще любов’ю, якою я щодня обдаровував своїх рідних і яку вихлюпував вечорами у грі на скрипці.

На сьомий день після приїзду з Вільно я поїхав з батьком до Володимира. Найперше зайшов до Микитюків і застав вдома самого Тараса. Після обіймів і найголовніших запитань-відповідей Тарас повів мене до себе в кімнату і щільно зачинив двері.

– Володьку, – враз споважнівши, мовив Тарас, – я вже другий рік перебуваю в лавах ОУН. Зараз настає час долучати до нашої боротьби якомога більше молодих патріотів. Ти готовий?

Я раптом подумав про те, що мій приятель став уже зовсім дорослим. Ми стали дорослими.

– Готовий, – не вагаючись, відповів я. – Тільки давай все по черзі…