Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

не допомогло. Потім це все заспокоїлося і мама навіть немов заснула. Молодші дітлахи трохи марудили, бо хотіли їсти. Ну то Гонорка Ільницька дала всім по шматку хліба з ковбасою. Мама дихала важко, але увесь час спала. Владек кріпився, як міг, хоч і його щохвилини брав сон. Темрява у вагоні немов дещо порідшала, посіріла. Поїзд увесь час їхав. Владек спочатку подумав, що певно очі в нього звикли до темряви, а це світло. Від розісланий холодний дрож пройняв його спину. Навколо густо стовплені, порозділювані клуночками лежали або сиділи люди. Майже всі спали або дрімали напівсонні, що з мамою? Мамо! Яворська лежала горілиць і ненатурально широко відкритими очима дивилася у стелю вагона. Владек доторкнувся до льодяного лоба, підняв застиглу нездатну до руху материнську долоню.

— Мамо! Мамо! Маамооо!...

Гонорка Ільницька відтягнула Владека від матері. Вона також примкнула Яворській повіки, на обличчя померлої накинула хустинку.

А поїзд усе мчав у зимову далечінь, безпристрасно вистукуючи своє так, так-так, так. Не було жодного способу, щоб його затримати. Не допомогли голосні зови, не допомагало биття в стіни вагона; ніхто їх не чув. А може, не хотів чути? Спроби відсунути залізні заслони маленьких віконець під стелею також їм не вдавалися. Люди були на межі розпачу, коли поїзд почав уповільнювати рух і нарешті зупинився. Не мали уявлення, де стоять: на станції чи під семафором. Знов одним великим голосом гукали, били, чим могли, в стіну вагона. Притихли, коли назовні почули голоси:

— Тихо, там! Тихо! А то стрелять будем! Что там у вас?

Почали гукати, кричати, один через другого:

— Відчиніть! Відчиніть!

— Людина померла!

— Подушимося тут!

— Жінка померла в нашому вагоні!

— Води! Води нам дайте!

— Діти води просять.

— Трупа маємо в вагоні!..

— Заспокойтеся там! Хай один говорить, бо зрозуміти важко. Що ви хочете?

Данилович пізнав по голосу комісара Леонова. Звідки він тут, подумав. Але відповів:

— Вночі жінка померла. Трупа маємо в вагоні, пане комісаре.

Леонов також його впізнав.

— То ти, Даниловичу?

— Я, пане комісаре.

— То слухай мене уважно, а те, що тобі скажу,— поясни людям. Не відкриємо дверей, підготовте того небіжчика до винесення. А хто це помер?

— Яворська померла, з Червоного Яру.

— Яворська, говориш... Трупа зараз же заберемо... Повідом заздалегідь людей, щоб мені не сміли з вагона вилазити, бо солдати стрілятимуть. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

У відсунуті раптово двері вагона разом із морозним, чистим повітрям ударила по очах ясність сонячного дня. Конвоїри широким півколом оточили вагон. Транспорт стояв на далекій вітці якоїсь великої станції. У віддалі диміли комини, видно було кам’яниці великого міста. «Мабуть, Тернопіль»,— здалося Даниловичу. Не помилився. На пару полотен далі, з боку, стояв вантажний поїзд, біля якого крутилося кількох залізничників.

Загорнуті в ковдру останки Яворської подали конвоїрам.

— А що з дітьми? — запитав Данилович.

— Нічего... На місці вирішимо.

Навіть кількох кроків солдати, які несли Яворську, не встигли відійти, як з вагона вискочив Владек і підбіг до них. За ним скотився на полотно залізниці малий Адась. За Адасьом, щоб його рятувати, небагато думаючи, вискочила Гонорка Ільницька. А за нею вискакували інші, один по одному. Одні бігли до Яворської, інші намагалися назбирати хоч крихту снігу, інші присідали біля вагона за своєю потребою.

— Куда? Куда? — Леонов і солдати намагалися загородити людям дорогу і загнати їх назад до вагона.

Ситуація ставала щораз небезпечнішою для конвою, бо раптом ожили, дотепер мовчазні, сусідні вагони. В одній хвилині — від кінцевого вагону аж по локомотив — чути було добивання до дверей, розпачливі крики і кликання. Люди домагалися повітря й води. Леонов кілька разів стріляв у повітря і підганяв до більш енергійних дій. Від голови транспорту постійно надходила допомога.

— Всідати до вагона! Всідати! Бистреє! Давай, давай!

— А що з дітьми? — кричала до Леонова доведена до відчаю Гонорка.

— Забирайте їх назад до вагона! До вагона! Но вже, вже!

— Куди ті сироти самі поїдуть? Матір треба похоронити...

— Всідай, Гонорко! Адася мені подай!

Заки захлопнули двері, Данилович встиг ще помітити, що кілька польських залізничників наблизилися до транспорту і зупинилися за декілька кроків від останків Яворської. Отже, крикнув щосили.

— Ядвіга Яворська звати її! Яворська!

Двері вагона засунуто з такою силою, що відбилися на мить, заки знов повернули на своє місце. За хвилину поїзд рушив. І лише тоді помітили, що у вагоні нема Владека Яворського. Втік? Залишився при матері? З